Завантажити

відстані витягнутої руки.
І зайшли від території табору на відстань довгого пострілу.
В іншому випадку він давно вже висів би у дівчини на шиї. Цілував би її в щоки, губи, у мочку вушка, у вигин оголеної ручки тощо.
Напевне кудись намагався б запустити долоню, а тут…
… ішов на відстані витягнутої руки.
Може, не подобається дівчина?
Та ні.
Не має бажання?
Також ні.
Дівчина не та?
І дівчина – та. "Але ситуація – не та", – сказав би.
Та й дівчина не з тих, яких донині зустрічав. Там було все грубо й просто, а тут…
Минуле йому дозволяло все.
Теперішнє – нічого.
І він розгубився. Він підбирав слова, але запас їх був такий мізерний, що годі було нормально спілкуватися. Власне, якщо відкинути оті "мати-перемати", – залишалося зовсім небагато слів, аби якось висловитися.
Про якийсь там інтим – і згадувати нічого.
Він міг би хіба що проспівати: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки та й на руках донесу". Якби він і здумав колись когось отак на руках – його осміяли б. Хіба що – п’яну. Хіба що – в кущі. Зараз хотів освідчитися, але слів не міг підібрати. Їх, особливих, не було у його словниковому "загашнику". Власне, й сам "загашник" – то ним підхоплений жаргонний неологізм. Неологізм із його природного словесного ряду.
Розумів, що треба щось говорити. Інакше – навіщо було пертися аж туди, де й Макар телят не пас.
А дівчина заклопотана вже іншим. Гриби збирає.
– Подивись, який файний мухомор! Нема гарнішого гриба од нього! А він – отруйний. Ото ж не все те, що гарне, є ще й – корисне, – і викидає руку догори: – Бачиш, чортове помело! Ще його прозивають бабським прокльоном. А в Свидничках помело вже – відьмина мітла!
Бачив його і раніше, але тоді, здається, його називали омелою.
Що не край – свій звичай.
Назбирала сироїжок, рижиків, навіть на боровика натрапила.
– А ось – бабка!
Назва йому сподобалася, але він ледь стримався, щоб не висловити якоїсь своєї особливої аналогії.
А дівчина вже тримала іншого в руках.
– Вгадай, як називається?
Не знав.
– Козак! Справжній тобі козак! Хіба у вас такі не ростуть?
Не мав що відповісти.
– Та ж ваш край – козацький! Хіба не так?
– В тому краї вже давно комісари – не козаки – ростуть. Все інше давно вигибло…
– То недобре.
– Недобре, Олесю, але що зробиш? – Якщо недобре, то щось треба робити, –і дівчина нахилилася над кущиком. – Нарешті я знайшла!
Це була непоказна рослина з блідо-рожевим цвітом.
– А знаєш, як її називають? – запитала.
– Як?
– Неопалима купина.
Не знав, звичайно.
І дівчина почала:
– Не раз на наші краї нападала орда. Та орда була різна. Але кожна залишала після себе на землі згарища й гайворонячі крутежі в небі. Після того люди невтомно відбудовували села, а орда їх нищила…
Одного разу, якраз на Спаса, орда знову спалила село, а людей погнала в неволю. Нікому було вже село відбудовувати. І тоді сталося незбагнене: на наступний Великдень на попелищі виросли рослини, які вже не боялися вогню, бо самі спалахували полум’ям і – о диво! –залишалися нетлінними. Старі люди не лише з нашого села вірили, що в них укоренився непоборний дух нездоланого народу.
– Ти хочеш сказати, що тут колись було село?
– І називалося Нетлінь. А тепер тут, в урочищі Нетлінь, стоїть , як сам бачиш, повстаньчий наш табір.
Десь у глибині лісу вдарила дрібною чергою сорока – Тугай, як досвідчений у бувальщинах, одразу вуха нашорошив.
– Мабуть, хтось шастає лісом…
– А хіба нема кому?
Скрадаючись поміж кущами, вийшли на узлісся.
Ніде нікого.
Тільки вдалині Вербковичі піднімалися в небо димами од палаючого сухого картоплиння й кукурудзиння.
Виглядало все, як у недавні часи. Як сказав би завскладом зброї Лаврін: "Нічого такого не видать – тиша й благодать".

А батько у той час уже сидів у свого сусіда й кума Северина Яцюри. Северин, злегка затинаючись і постійно кліпаючи повіками, розповідав:
– Відразу по тому, як ви, куме, з дочкою пішли до лісу, – наскочила банда Малані. І прямо до вашої хати. Чомусь довго вони там радилися. Постояли біля вашої криниці. Навіть заглядали в неї. Потім кинулися когось шукати в селі. І не знайшовши нікого, заявили: "В дєрєвнє били бульбаші, убілі солдат, коториє случаймо гостілі у Вербічей, а саміх Вербічей навєрно тоже поубівалі і бросілі в їхній же колодец".
Той злочин уже був розписаний в районній газеті "Слава Жовтню". І Петро Вербич намірився тут же, на місці, його спростувати – вирішив пройтися уздовж і впоперек селом.
Як живий серед живих.
Більшість односельців, щойно угледіли чоловіка та ще й зі зброєю, – спочатку оторопіли, а потім, поквапно брязнувши засувом у сінях, поховалися.
Тільки Карпо Дружинович спер руки на хвіртку і поцікавився:
– А як то ти, Петре, з криниці

читати