 
	Електронна бібліотека/Проза
- Лілі МарленСергій Жадан
- так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
- СкорописСергій Жадан
- Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
- Лиця (новела)Віктор Палинський
- Золота нива (новела)Віктор Палинський
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
 перезимувати. Найкраще було б зупинитися в селі. Але рідне село Олесі було суцільним згарищем. Спочатку ми забралися у чийсь покинутий льох, та у ньому жити було невигідно і небезпечно. Треба було  добиратися до сусіднього села за харчами. Отже, мусово було залишати слід од криївки і до криївки. 
             І ми вирішили податися в Свиднички. Там мешкала Олесина тітка. Перед тим, як втікати до лісу, батько Олесин завів їй свою корову. В іншому випадку – її хтось забрав би. Тітка Докія розуміла наше становище і впустила до хати. Там уже сидів наш знайомий Лаврін. Пригадуєте того чоловіка в шапці набакир, котрий за наказом сотенного видав Олесиному батькові набої і навіть кулемета? І хоч він ще недавно мешкав потойбіч Бугу, був двоюрідним братом тітки, як і Олесиному батькові, поки що за Буг чомусь не поспішав. До речі, він нам дав декілька адрес, і Олеся їх заховала в чобіт. Я одразу запевнив тітку, що в хаті жити не будемо  – зариємося в землю. Так буде безпечніше і для нас і для неї. Вона не перечила.
      Якби я вам почав розповідати, як я облаштував криївку, ви однаково ж не зрозуміли б. Це треба тільки показати. Одне слово, в цій криївці нам було відносно тепло і надійно. 
     Тут ми й перезимували…
     Слідчий подивився на підсудного й посміхнувся: 
     –  Я так розумію, що Олеся вже була вашою ППЖ?
     Потім він ще раз повторив ту ж фразу.
     І навіть ще раз…
     Одначе ж підсудний як не почув запитання.
     –   Ми майже кожен день говорили про те, що добро не перемагає зла. Що ж до боротьби з ним, то наші думки полярно розходилися. Я доказував, що зло треба знищити, не боячись того, що руки  кров’ю забризкаєш, Олеся була іншої думки. Вона була готова смиренно все терпіти і терпіла. Я доказував, що в нас, на півдні, мільйони людей терпіли і всі загинули, а ті, що їх нищили, понині живуть, їй-богу,  у розкошах  і справедливий Всевишній їх за злодіяння чомусь не карає. Чому так? Вона мені пояснювала, але я з нею не погоджувався. За свій знищений рід я готовий був мстити, мстити і мстити кривдникам. Аж ніяк за них я не збирався каятися чи молитися. Врешті-решт, вся Українська повстаньча армія була армією месників. Хіба не так? Вона погоджувалась і її боротьбу не засуджувала. Навпаки – навіть схвалювала. 
     Якось я сказав, що Магомет  переможе Христа.  Вона відповіла: вони  між собою не борються, а борються лишень ті невігласи, котрі їх погано знають, але нібито підтримують. І відразу ж мене запитала: чи християнин я? Я відповів, що таким себе не вважаю, бо не дотримуюся всіх заповідей Христових. Вона на те сказала: "Ото ж не тобі судити про Христа. І навіть не про Магомета". Я згодився. 
        Що ж до вашого запитання, то відповім так. Ще недавно у наших батьків і дідів вважалося великим гріхом мати якісь взаємини до шлюбу. Ви про це, напевне, чули? 
     –  Та наслухався тих байок.
     –  Повірю, що для вас то були байки. Як і для мене доти, доки не зустрівся з цією дівчиною. Ви посміхаєтеся і, мабуть, не повірите, що ми на цю тему ніколи й мови не вели.								–  Комусь іншому я, може, й повірив би. Тільки не такому, як ви.	
     –  А уявіть собі, що той злочинець, як сонце пригріло і кругом зазеленіла трава,  подався на захід. 
     Як сьогодні пам’ятаю: ми пробиралися верболозами, обвішаними першими котиками, а Олеся мене все питала, як починається ота пісня про Василя Івахіва, котрого вбили десь під Маневичами, здається? Я піснями не дуже цікавився, бо не мав ні доброго політичного, ні музичного слуху, а вона переживала: "Мені ж наказував сотенний: "Ти, Сопілко, мусиш вижити і всі ті пісні (а ти їх знаєш безліч) скласти в окрему книжку, аби люди знали, як ми співали і як воювали!"
              Підсудний попросив води і слідчий на сей раз йому знову налив у склянку з графина.
              –  Ото ж, за два дні ми дійшли до Бугу і почали приглядатися, як чекісти стережуть кордон. 
     – Ну і як?
     – Треба признатися, що непогано. То були в основному або азійці, або русаки. Азійця можна було підкупити якоюсь золотою чи срібною монетою, грішми, русака – звичайною пляшкою самогонки. Другим ми запаслися  у якогось дядька Никонора з Коритниця за "спасибі" і почали приглядатися до вартових кордону СССР. Один із них нам видався найбільш доступним. Майже дитина. І русявий чубчик – з-під кашкета. Довго радилися хто має вести переговори. Я вважав, що – я, Олеся ж – навпаки. Я не поступився і, як виявилося, даремно. Той з русявим чубчиком узяв горілку і пропустив мене через міст. На тому березі по суті теж уже були наші. Тільки розмовляли по-польському. Вони разом творили одну імперію тільки з домініонами такими, як Польща. 
         Коли ж до русявого наблизилася Олеся – він одразу ж вистрелив угору. Тут як тут позбігалися  прикордонники і скрутили мою супутницю. Той, майже дитина, вочевидь, вважав, що я лишень розрахувався за самого себе. Певне, така такса була – півлітра за душу. Якби я кинувся на допомогу – це було б самогубство, – підсудний ще раз ковтнув води, бо
Останні події
- 30.10.2025|12:41Юний феномен: 12-річний Ілля Отрошенко із Сум став наймолодшим автором трилогії в Україні
- 30.10.2025|12:32Фантастичні результати «єКниги»: 359 тисяч проданих книг та 200 тисяч молодих читачів за три квартали 2025 року
- 30.10.2025|12:18Новий кліп Павла Табакова «Вона не знає молитви» — вражаюча історія кохання, натхненна поезією Мар´яни Савки
- 30.10.2025|12:15«Енергія. Наука довкола нас»: Старий Лев запрошує юних читачів на наукові експерименти
- 29.10.2025|18:12В Ужгороді започаткували щорічні зустрічі із лауреатами міської премії імені Петра Скунця
- 27.10.2025|11:2010 причин відвідати фестиваль «Земля Поетів» у Львові
- 26.10.2025|08:07У Львові відбудеться презентація однієї з найпомітніших книг сучасної воєнної прози: «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня
- 25.10.2025|11:58Як підготуватися до Радіодиктанту національної єдности - поради від філологині Інни Літвінової
- 25.10.2025|11:51У Львові вручили премію імені Богдана Ігоря Антонича 2025 року
- 21.10.2025|11:27У Луцьку презентували посібник із доступності для культурних подій




