Завантажити

Знаю, але ви мусите виконати наказ командира.
– Зараз?
– Не зараз. Цю зиму перебудете десь у криївці, а на весну ми попрошкуємо до кордону.
Із такими словами ми в цей день розсталися.

– Громадянине підсудний, ви чомусь уперто замовчуєте бій за Вербковичі.
– Вербковичі були приречені.
– Приречені?
– Так.
– Чому?
– В самообороні було біля двадцяти бійців, а в спецзагоні – понад двісті. До того ж добре озброєних. Їхні кулі не минали ні малого, ні старого. Триста двадцять три трупи селян нарахував я сам.
Запала довга пауза.
– І що, жодної живої душі не залишилося?
– Хто залишився, того відразу на станцію відправили. А там – до білих ведмедів. Один, правда, блукав по згарищах і кляв на чому світ Вербича. "То через нього село з димом піднялося в небо. Якби не він – Вербкович ніхто не палив би, бо то не бульбашівське село", – переконував сам себе він.
А Олеся ходила поміж трупів, шукала батька, руки ламала і, на щастя, нічого того не чула…
Згодом я дізнався, що той же чоловік на своєму буряковому полі убив одного із тих "брянських – калузьких".
Убив за сирого буряка.
А другий на тому ж полі помер.

На волинських станціях один за одним формувалися вагони з місцевого населення. Найчастіше в Сибір відправляли тих, хто був причетний до визвольного руху або ж симпатизував йому, хто не хотів записуватися в колгосп або ж за визначенням совєцьких політологів був куркулем. Для цього достатньо було мати хату, покриту бляхою, або ж пару коней у стайні та пару корів у хліві. А таких на Волині було чимало, отже, й познайомитися з білими ведмедями за полярним колом мав шанс кожен із них. А якщо додати ще й тих, хто чимось (навіть просто побутовим) не сподобався комусь, то "телятники" ( так називали дешевенькі, обладнані для худоби, вагони) були завжди переповнені. Ешелони один за одним відправляли на схід.
Сотенний Сірко вирішив допомогти депортованим.
І початок операції виглядав досить успішним.
Стрільці швидко познімали охорону, повідсовували у вагонах двері, але люди не поспішали виходити.
– А куди ми підемо? – казали. – Як вернемося у свої хати – нас знову арештують. Як кинемося утікати – перестріляють. Підемо до вас – ви нас не приймете, бо самі вже по норах ховаєтеся.
Прикро було таке чути, але сотенний слухав.
І перед ним в степу випливала інша картина. Зі звільненими бранцями, котрі самі повертаються назад у Крим в неволю. А бувалий отаман стоїть на стременах і в нього сльози закипають на очах.
А потому його змінює комбриг і чомусь високо підкидає овечу шапку і кривою шаблею в повітрі перерубує її навпіл. А довкола тирса шумить, шумить, шумить і в далині, на обрії, зливається з водами Сиваша. І бувалий воїн не витримує – вихоплює криву шаблю з піхви…
І все ж, то була не та ситуація, навіть зовсім не та. Цих людей у "телятниках" він звинувачувати не має права, тим більше – карати. Вони вже давно збагачені прикрим досвідом.
І вони помаленьку почали залишати свої "телятники".
А згодом, оглядаючись, віддалятися од состава.
Спочатку крок за кроком, крок за кроком, а відтак і підтюпцем.
Вони бігли до лісу і не відали, що там на них чатує вже засідка. Ця засідка була відкрито в совєцькій уніформі, озброєна совєцькими автоматами ППШ і з червоними зірками на кашкетах.
Коли утікачі наблизилися – засідка ударила по них із усіх стволів.
Хто впав – той уже не піднявся, а дехто розвернувся і почав бігти назад до "телятників". Зараз вони для них були єдиним захистком, і втікачі вирішили ним скористатися.
Але й те їм не допомогло.
Карателі вривалися до "телятників" і розстрілювали жінок, дітей, бабусь, дідусів. А ті збилися в кутки, як худоба, і ховалися один за одного, або затуляли дітей собою.
Підсудний замовк і сам потягнувся рукою до графина. Слідчий не злякався такого жесту, а дозволив йому промочити пересохлого рота.
– А що ж робили ті, котрі спровокували ту втечу?
– Кинулися утікачам на допомогу, зав’язали бій, але сили були, на жаль, нерівні. Захищаючи невинних, вони теж загинули…
– Всі?
– Сотенного Сірка тяжко поранили…
Між слідчим і підсудним знову запала довга мовчанка.
– На жаль, Маланя двобій виграв, – сказав нарешті підсудний.
– А дядько?
– Маланя його не зачепив.
– З його боку це був прояв гуманности?
– Пораненого залишили на розтерзання голодних звірів, котрих удосталь довкола блукало. Маланя сказав: "Я твій весь рід передушив, а на тебе мені навіть кулі жалко".
– А про вас забув?
– Коли Сірко напав на ешелон – я був у таборі. Сотенний не пустив мене на станцію. А Маланя мене просто загубив десь там, ще у тих Вербковичах. Він, мабуть, був переконаний, що я загинув, як і Ворона.
– Що ж далі було?
– Про це довго розповідати. Але я постараюся.
– Тільки коротко.
– Ми з Олесею вирішили знайти місце, де можна було б

читати