Завантажити

губи вже зовсім пересохли в нього. – Перепрошую. Але я по сей день собі докоряю, що тоді злякався.
– Бо жити хотів.
– Громадянине слідчий, будьте певні, справжній вояк української армії так ніколи не зробив би.
– Кожен?
– Майже.
– А чому "майже"?
Підсудний не витримав:
– Бо там, можливо, були й такі, як я. Або ж заслані енкаведистами. Останні суттєво підривали (і підірвали) її зсередини.
– І що ж було далі? – поцікавився слідчий.
– Перебрався через кордон і залишився в Польщі, правда, без тих адрес, які отой Лаврін дав Олесі. На Холмщині було дуже небезпечно, бо українців звідти вже депортували. Обминаючи небезпеку, як тільки можна було, я подався до Сяну. Тоді якраз лемків вивозили на німецькі землі. Я замішався між них і біля Ольштина зійшовся з полячкою ( правда, не відразу отак).
Згодом нажили ми двох синочків.
Тішилися ними.
Дуже тішилися, поки я не зрозумів, що сини то не зовсім мої. Прізвище у них – придумане. Ґжибовський. Я ніколи своїй Яніні не казав, що українець єстем. Тим більше, що воював як на боці УПА, так і проти неї. Якби про це дізналася моя кохана жона – вона, як мені здається, донесла б на мене у ґміну14. І мною одразу ж зацікавилися б відповідні органи в Польщі, дали б запит на Україну, і я сам себе видав би.
Найбільше мене вразив один випадок. Мої сини гралися у "війну" і дуже завзято воювали проти "бандитув", під котрими мали на увазі саме українських повстанців.
Ось і виходить, що останню крапку на своєму родоводі поставив я сам. Чомусь згадав ту пісню, котру забула Олеся .
Гей там на півночі Волині
Створилась армія УПА, – не проспівав, а прошептав я і почав таємно од жінки й дітей збиратися в далеку дорогу…
– Перепрошую, а як пояснити: на заході України я чув стільки про вояків УПА і жодної української про доблесних воїнів Червоної армії?
– Не тільки на заході, але й на сході ви не почуєте жодної української пісні про тих же воїнів.
– Це значить, що Україна не вітала переможну Червону армію?
– В якійсь мірі й так. Їй була ближча боротьба за незалежність ніж заміна рабства коричневого на червоне. А звідти вона й опоетизувала свою боротьбу як проти фашистів, так і проти комуністів. Але не про те зараз. Дядько Григір так надіявся на мене, що продовжу рід. Не вийшло. На той час я вже добре розумів: до того, що мій рід зник, найбільше приклався один чоловік. Ще там, на півдні, в часи страшного голоду.
– А яка доля вашого діда Пахома?
– Для мене пропав безвісти. Проте Маланя щось натякав…
Слідчий підкинув окуляри на переніссі й скоса зиркнув на підсудного.
– І все-таки, як тобі вдалося його знайти?
– Кого?
– Не діда, звичайно.
Аж тепер зрозумів.
– Не просто, – сказав підсудний. – В часи голоду він був відомий як Полундра. Ті, що знали його справжнє прізвище, майже всі загинули. Ціла Пугачева Балка загинула, крім декількох дітей, котрі його справжнього прізвища й не відали. Коли він воював з українськими повстанцями на Волині, то виступав під отим зловісним для мене псевдом, досить близьким до його справжнього прізвища Маланін.
На Волині він побоявся залишитися і, аби не дочекатися помсти за злодіяння, утік назад у Дике Поле. Був переконаний, що там вже ніхто нічого не пам’ятає, бо нема кому пам’ятати. Майже так воно й було. Бо в моїх земляків пам'ять коротка і перелякана.
А я все-таки Якова Федотовича знайшов. Спитаєте як? "Кто іщет, тот всєґда найдьот". Та й шукати особливо складно не було. Він жив всього за дванадцять кілометрів од того села, котре голодом виморив. За те йому держава призначила персональну пенсію, дачу на березі чудової морської коси. Він, як почесний громадянин посьолка, виступав перед різними аудиторіями, розповідаючи про те, як утверджував радянську владу на Західній Україні. Особливо переконливо в нього виходили бувальщини про злодіяння фашистських прихвоснів – українських буржуазних націоналістів. Тут, треба наголосити, він нічого не придумував, бо мав що згадати.
Одного разу з натовпу я його запитав, чи пам’ятає він смерть молодої вчительки російської мови у волинському селі Вербковичі?
У велемовному екстазі він прорік: "А разє она одна була?"
Тоді я уточнив: "Ту, котра поцікавилася: котрої із заповідей Христових ви дотримуєтеся?" Оратор на хвилину розгубився, а я йому підказав: "Тоді ви відповіли їй: «Мнє еті заповіді нужни, як стоп-сігнал зайцу".
Переконаний атеїст вийшов із себе і гукнув у натовп: "Слишітє, ето один із тєх недобітих!"
Після того я його вже й відвідав на дачі.
А чим це все кінчилося, либонь, ви не гірше од мене знаєте.
– Не тільки я знаю, але й усі.
Підсудний звів очі на слідчого:
– Як це розуміти "усі"?
– Усі сусіди, усі з вулиці, усі в посьолку…
– По-вашому то багато…
– А по-твоєму?
– По-моєму, не дуже.
– Кажеш:

читати