Завантажити

звичайно, цього не відав і тому зайшов у землянку спокійно. Нічого страшнішого, ніж він пережив, придумати уже не можна було. Принаймні, в тому був переконаний.
Сів на лавку і опустив руки між ноги: що ще хочете дізнатися?
Горбоносий чоловік років понад п’ятдесят з довгими, злегка вже підсрібленими вусами, в зеленому кітелі й таких же зелених штанях-галіфе сидів і дивився на нього. Дивився зосереджено.
Інший сидів збоку, ніби його це зовсім не цікавило. «Оце і СБіст», – вирішив Яровий. «Що ж то він зараз заварнякає?» – подумав. А той сидів і протикав, як щупами, його, Ярового.
Нарешті запитав:
– А чому ж то у тебе прізвище Цибухов?
– А яке повинно бути? – зовсім спокійно відповів.
Горбоносий у пам’яті довго розмірковував, поки вижував:
– Повинно бути Цибух.
Не відав, що відповісти.
одначе сказав:
– Не я його собі придумував.
– А хто?
– Того я вже не знаю.
Знову – довга мовчанка.
– А з села якого будеш?
– З Ярового.
– Яровий із Ярового, – нарешті посміхнувсяі СБіст. – Небагато розуму треба мати, щоб до того додуматися
Не зібрався на відповідь.
Просто не хотілося базікати.
А горбоносий в зелених галіфе уже міркував:
– Не було такого села. Був хутір.
– Був чи не був – не знаю.
– А що ти знаєш? Ти хоч знаєш, як батька чи матір звати? –насупився СБіст.
– Матір – знаю.
– Як?
– Мабуть, Таїса.
– А чому "мабуть"?
– Не знущайтеся, товаришу начальнику, мені і так на душі, як кіт напаскудив… Краще скажіть, що вам од мене треба?
– Мені, наприклад, треба знати, хто тобі казав, що твою матір звати Таїса? – запитав у зелених галіфе.
– Дід, – навідчепки рубонув.
– А діда як звати?
– А мені насрати… як його звати…
Горбоносий у зелених галіфе підвівся з-за столу, підійшов до хлопця і поклав йому руку на голову:
– Не гарячися.
Довго ходив узад-вперед по землянці, погладжуючи вуса. Довго думав, поки не запитав:
– А ти, бува, не найменшенький у мого брата Арсена?
Хлопець не зрозумів питання.
– Знаєш такого?
Заперечно крутнув головою.
– Але ж ти Максим?
Вирішив признатися:
– Максим.
Виглядало так, що спочатку той у галіфе наче розгубився, потім незграбно викинув руки наперед і затиснув хлопця в міцні обійми.
– Ми ж тільки обидва залишилися на цій землі! Розумієш, Максиме, обидва із нашого великого козацького роду!
Хлопець поки що нічого не розумів, а бувалий вояка уже не соромився своїх емоцій.
– А мені казали…А мені казали… – тільки повторював. – А мені казали, що тебе ... А ти – живий. Та ще який живий! – повернувся до іншого в землянці. – А він казав, що вирубає нас до третього коліна. Розумієш, до третього коліна! Не вийшло! Не вийшло, Максиме! – обхопив за поперек обіруч, на якусь мить підняв хлопця догори.
А потім ще раз, наче вітав із днем народження.
– І вже ніколи не вийде! – вигукнув.
А під дверима землянки стояли два стрільці з гвинтівками напоготові й не могли зрозуміти, чому сотенний Сірко і начальник районової служби безпеки (СБ) не відпускають отого явно вираженого ворожого агента.

– І яке було здивування для тих стрільців, готових у будь-яку хвилину витягнути мене на горбок, приставити до берези і загнати мені дві кулі в чоло як зрадникові свого народу і своєї Батьківщини, коли сотенний вивів мене під руку із землянки і розпорядився: "Негайно – в лазню, видати нову, якраз за розміром військову форму, добре нагодувати і поселити, де б йому ніхто не заважав відпочити!".
– Дійсно, дивно було…
– Відпочивати я мав аж три дні і три ночі.
А на четвертий день сотенний показав мені місце розташування їхнього загону. Воно було у глухому лісі й серед боліт. "Як і Медвєдєва", – відмітив про себе я. Землянки так споруджені, що їх зверху не можна помітити, як і за метрів п’ятдесят. Хіба що, як підійти впритул. На одній лісовій ділянці побачив поміж білими березами такі ж білі хрести.
– Тут лежать наші бойові побратими, – сотенний зняв шапку, розмашисто перехрестився і низько схилив голову. – Це ті, що тільки в останній час загинули. Ми сюди перейшли недавно, аби було безпечніше.
Потім він ступив кілька кроків ліворуч і зупинився біля невисокого горбочка.
– А тут спочиває вже твій знайомий, – сказав, наголосивши чомусь на слові "твій".
Я спантеличено звів очі на сотенного:
– Цебто?
– Тугай.
– Тугай?
– Авжеж.
Здивуванню не було меж.
– А то ж як?
– Довга історія, Максиме. І непроста. Він ішов і їхав за мною аж од наших степів до цих ось лісів, щоб усього-на-всього тиждень тому енкаведистська куля наздогнала героя. А він таки був справжнім героєм!
– Слава герою! – сказав я.
– Слава! – сказав і сотенний. – Як буде час – розповім тобі про нього більше. Адже ту кулю, котру енкаведисти, а точніше Маланя, призначив мені, Тугай перехопив, закривши

читати