Завантажити

– І що ж ви робили такого жахливого?
– Все, що мені наказували. Приміром, я перевдягався у стрій українського повстанця (по-вашому бандерівця чи бульбаша), чіпляв до кашкета чи шапки тризуба і йшов нищити так званих радянських активістів. Найчастіше це були окремі голови колгоспів, котрих все-таки поважали люди, учителі, що користувалися високим авторитетом у селі, і так далі. Ми їх вішали, різали, кидали в криниці, перед тим обмотавши колючим дротом...
Слідчий аж підвівся з місця:
– Ви брешете!
– Тоді я згоден вам відповідати на інше питання. Тільки прошу –провокаційних не задавати.
– І як же ви все-таки перейшли у ворожий табір?
– Для мене на той час то вже був не ворожий, – і підсудний замовк.
По всьому було видно, що йому не хотілося продовжувати. А слідчий наполягав:
– Думаю, ви догадуєтеся, що для слідства це має значення.
– Здогадуюся. Але мене дещо просто дивує.
– Що саме?
– Ви поводитеся як старорежимний слідчий.
– А в чому, по-вашому, між ними різниця?
– Для радянського слідчого ви занадто інтелігентний.
– А це хіба залежить од режиму, а не од людини?
– На жаль, тільки від режиму. Тоталітарний режим – несумісний зі шляхетною поведінкою.
– Ви хоче сказати, що я не на своєму місці?
– Від того, що я скажу, нічого не залежить. А ось, що вони вам скажуть – ви невдовзі почуєте.
– Сьогодні я не бажаю з вами сперечатися. Отже, до завтра.
– Громадянине слідчий, просив би вас до мене на "ви" не звертатися.
– Чому?
– По-перше, я набагато молодший від вас… А по-друге, щоб не було підозр, що ви ярий прихильник старого режиму.
– Такі речі дозвольте мені вирішувати. До побачення!
Два конвоїри під руки завели його в камеру-одиночку і грубо штовхнули в куток. Він навіть не оглянувся з докором.
Що ж – винен. Без сумніву винен. За такі речі ще не так треба штовхати. Та й він сам турнув би себе головою так, щоб аж мозок по стіні донизу потік. Але на самогубство не зважувався, бо на суді ще мав що сказати. Тому терпів усе. І зараз завалився на дерев’яний лежак, пригвинчений залізними ногами до підлоги, і заклав руки під голову. Крім рук, не мав чого закласти.
Відразу ж йому принесли їсти, але не поспішав до миски.
Він знав, що там буде ячмінна каша, а в склянці чай із заварених вишневих гілок. Був переконаний, що голодом його не заморять – треба ж вичавити всі зізнання. А він їх дозував. Не тому, що боявся, а якось так виходило.
Часом вдивлявся в оцей клаптик пейзажу, що вихопило з простору невелике вікно, перекреслене ґратами. І тоді проникав через те вікно і ґрати потойбіч стіни, і там його відразу зустрічала вона, однак без квітів і такої білозубої, такої прихованої посмішки, котра переносить тебе у ту далеку ранню осінь І947 року.
На сей раз вони вийшли на конкретне завдання: в селі Вербковичі знищити таку-то родину. Точніше, бідного фронтовика-батька і його єдину доньку, котра навчалася в десятому класі. Олеся, опріч того, що вчилася добре, ще й співала так, що її в район на сцену посилали. Там вона виконувала народні пісні, котрих знала безліч, фронтову славнозвісну "Катюшу", яку її заставили вивчити для різних заходів, придуманих районним начальством. Одне слово, так звані нові свята не обходилися без співу Олесі.
У райкомі її заманювали в комсомол, але дівчина відмовлялася, мотивуючи тим, що ще не достойна бути членом ВЛКСМ. Усі розуміли, що лукавить (як лукавило і багато інших юнаків і дівчат), але відверто звинуватити у відвертому зневажанні такої солідної організації не мали права.
Опріч того, батько їй порадив поступитися принципами, аби зайвий раз не дратувати когось, і вона послухала його. Бо тож батько!
Як би там не було, а дівчина, котра рано осиротіла, можна сказати, не лишень у своєму селі користувалася незаперечним авторитетом.
А якщо додати , що батько, Вербич Петро Семенович, брав недавно рейхстаг, то по-сучасному імідж мало чисельної сім’ї був досить високий.
Саме вбивство такої родини могло б викликати певний резонанс.
Це добре розуміли в НКВД і вирішили туди послати хлопців з совєцькими автоматами ППШ і тризубами на німецьких кашкетах, вирізаними з банок американської тушонки. Цю операцію командир Маланя (це, звичайно, псевдо) доручив недавньому перебіжчику з табору УПА Вороні і йому, Яровому (обидва ішли теж під псевдо).
Ворона мав прибрати батька. Яровий – школярку. А після того, за заздалегідь підготовленим сценарієм, на них мали напасти енкаведисти, упіймати злочинців, завезти в район і винести справедливий присуд. Звичайно, перебранців (так запевняли) ніхто не розстрілював би, але видимість справедливого покарання бандер, лютих ворогів українського народу, мала набрати найбільшого розголосу, посіяти ненависть (котрої врешті-решт і так завше вистачало) серед місцевого населення.
Це добре розуміли і Ворона, і він, Яровий.

читати