Завантажити

й вас, псів, кількох на додачу. Ми мусимо бути скромніші. Розумієш, скромнішими.
Пес, може, й розумів, але не виразив того на фізіономії. Він далі пильно дивився на Григора, як той наминав сам, без нічого, хліб.
Зараз вони були обидва голодні, обидва далеченько від рідного дому і шукали свою будучину, поки що не позначену ні на яких небесних мапах і степових гороскопах.
Зорі видавали серпень з лихвою – не задумуючись, падали з неба і розбивалися десь аж біля самої землі. Це було, якщо глибоко не задумува–тися, красиве і яскраве, як назвав би він, Григір, самовбивство.
Точніше, якби не було підстав задумуватися.
Витер вуса і прорік:
– Дякувати Богу, сьогодні ми живчика причавили. А що ж буде потому – не знаєш?
Пес і далі не зводив очей з чоловіка.
– Скажу тобі: взавтра я сяду на платформу і поїду далеко-далеко. Правда, не скажу тобі куди. Бо ти там не бував і тих країв не знаєш. Отже, – сказав Григір, – я поїду, а ти, друже, зостанешся тут. Тобі на поїзд "не мона7", як кажуть там. Бо тебе вб’ють і з поїзда скинуть. І в село тобі не можна: там тебе з’їдять. Таке-то воно життя собаче настало, – почухав потилицю і додав: – Та й людське не краще. Я б тобі, мій друже, радив (пробач, що нічим допомогти не можу) залишитися ось тут, коло кам’яної. На відміну од живої вона тебе нічим не образить. А харч? Ти вже сам, мабуть, звик його шукати. Тут, у степу коло балки, ще матимеш вибір і не пропадеш, як твої хазяї по усіх усюдах. Отже… прощавай, залишайся здоровий, Тугаю! – і відвернув очі, вперше за останніх декілька років виглядав збоку якимсь дуже сентиментальним і, мабуть, смішним.
Одразу зі старту пришвидшив кроки і озирнувся аж тоді, коли відійшов (за його припущеннями) на метрів сто п’ятдесят-двісті.
Коли озирнувся – то й зупинився.
– Почекай, ти не зрозумів мене?
Тугай теж зупинився.
– Підійди сюди, – покликав пса чоловік.
Пес слухняно підійшов.
– Дам тобі хліба. Дам півкільця ковбаски – тільки не йди за мною, – вийняв буханку з мішка і поклав перед Тугаєм. Потім вийняв кільце ковбаски, відірвав половину і теж поклав перед псом. Тугай, здавалося, вдячно подивився на Григора – і Григір заспокоївся, повернувся і пішов геть у степ.
Він кілька разів оглядався – Тугай сидів на задніх лапах і дивився йому услід.
Було щемко на серці, але зараз був переконаний, що пес на сей раз залишився задоволений.
Проте не так сталось, як гадалось.
Саме біля невеличкої посадки, висадженої переважно акацією, де ранньої весни завжди жебонів струмок, Григір почув за собою важкий сап. Оглянувся – хай тебе качка копне!
Од серця вдарив себе широкою долонею по халяві і аж викрикнув:
– Що ти задумав, питаю?
Пес зупинився за півкроку – і не витримало серце бувалого вояка.
– Видно, наші стежки назавше докупи сплелися, –і обійняв тварину за шию так, що той аж заскавучав.

А тим часом Полундра зі своїми розшукував не так Григора, як Арсена.
Виснаженого і знеможеного, обірваного, зарослого, з торбиною вівса за пазухою і п’ятьма рублями в кишені упіймав його коло конюшні.
Арсен якраз припалював самокрутку з самосаду.
Накинулися з чотирьох сторін й одразу посадили на землю.
– Наконец папалса контрабандіст!
– Оглуши його!
Полундра простягнув руку над головою Арсена:
– Нє нада.
І дивно – навіть не били.
Дали навіть висловитися.
Скільки чоловік не заперечував – однак йому приписали, що намагався підпалити конюшню.
Просив, здавалося, небагато, бо хотів побачити жінку, дітей, – не зважили, поставили до стінки.
І тоді він сказав:
– Задовольніть хоч одне моє прохання. То так просто і вам зовсім легко його виконати – передайте оцей овес жінці. Всього-на-всього ось цю пригощу ось цього вівса, – і простягнув наперед клуночок.
– Здесь не пригорща, здесь полвідра буде.
Намагався переконати:
– Тут нема більше, ніж треба. Якраз норма. І вони вас їсти не проситимуть…
Полундра не витримав, вихопив шаблю і потягнув нею по шиї Арсена:
– Вирубаю куркульську нечисть до третього коліна!
Голова Арсена упала рівно так, буцімто чоловік її щойно висунув із–під землі, котра його перед тим накрила тяжкою працею і нестерпним чорним голодом.
… Він, здається, так і не відав, що ані жінка, ані його діти вже ніколи в нього нічого не проситимуть.
І не тому, що він їх так необачно покинув.
– Може, то й краще, що чоловік і не дізнався, що спіткало його родину, – мовила спокуслива колишня сусідка Цибухів.
А Полундра відразу ж заявив:
– Я йому обєщал і ісполніл – так шо ми в ращотє. З усієї сім’ї зостався только один!
– Пахом?
– І дєда уже нєт! – аж зацвів Полундра. – А возможно і його, послєднєго уже нєт.
Труп Арсена вкинули у Варчину ополонку.
– Пускай там вмєстє пообщаютса, – і пішли в їдальню до Катюші (себто Катерини Антонівни).
Заради такої значущої

читати