Завантажити

помирають?..
– А найменшенький?
– Найменшенького з’їли.
– Як "з’їли"?
– Ніби не знаєш... Ніби сьогодні народився…
Не хотів вірити. Завовтузився на стільчику, наче нараз місця не вистачило і важко видихнув:
– Я в нього спитаю. Ой спитаю!
– В кого? – поцікавилася.
– Мені тільки б патронів побільше…
Знову ніби почала шукати в хаті для нього місця.
– Ти ось що, з дороги, може, приляжеш і відпочинеш?
Якось підозріло подивився на неї.
– Не бійся, я тебе, Григоре, не видам.
– А якщо й видаси, то небагато заробиш, – настовбурчив вії: – Хіба що качан кукурудзи?
– За тебе більше дадуть, – і подивилася прямо в очі: – Але я тебе, Григоре, не продам, будь певен, – оживилася кутиками уст: – Отой на вигоні, вже згаданий тобою мішок, мені не дозволить, Григоре.
– Ти так часто згадуєш моє ім’я.
– А скільки часу ти не чув його від мене?
У відповідь – лишень посміхнувся.

Коли то було!
Років п'ятнадцять-шістнадцять тому.
Тоді вони корови пасли.
Аж у кінці вигону.
З того боку, де кінчаються верболози.
Був день як день.
А під вечір сипонув дощ. Рясний-рясний! Аж усю траву за вуха з землі повитягував і поставив навшпиньки.
Були вони легенько вдягнуті, й мішок. Один – на двох. Він був у Григорка. (Мати казала: "Нарвеш трави для кроликів"). Григорко підбіг до Ганнусі, накрив їй голову й спину мішком. Та визирнула з-під нього і показала білі рівні зубки:
– Присідай біля мене. Не мокнути ж тобі на дощі.
– Не помістимося, – сказав він.
– А ти спробуй.
І він спробував. Довелося потіснитися і довелося впритул.
Він тоді відчув, як її холодне рамено спочатку дрібненько затремтіло, а потім ніби зайнялося із середини так, що вона шию вивернула і розстібнула блузку.
– Душно?
– Та ні, холодно, – відповіла.
Сам не відає, як запитав:
– А що робити?
– Давай вліземо в мішок.
– Давай.
Мішок був великий, для полови, і тому вони помістилися в ньому.
Навіть із головами.
Дощ періщив зверху по мішку, а вони, притулившись, дихали одне одному зовсім близенько коло вуха, потім, відхиливши голови, повернулися лицем у лице. Цього не було видно, але, принаймні, було чути по тому, що дихали одне в одного.
Скільки так було – і тоді й зараз трудно сказати. Пам’ятає тільки, як зійшлися їхні губи, як вона шептала: "То правда, що тут, у мішку, нас ніхто не побачить?"
Потім у темноті він щось намагався, але зовсім не відав, як це має бути. Виходило якось невпопад і йому стало соромно-соромно перед дівчиною.
Навіть відчув, як жили на ньому здулися, і хтось по них наче пропустив шалене тремоло. Все довкола заграло, і він увесь – од п’ят до голови – грав доти, доки не зрозумів, що опинився в стані невагомости… Він ще сіпнувся сюди-туди і, немічний, відкинувся навзнак.
Щось хотів сказати і потягнув Ганнусю на себе.
Дівчина голосно дихала, хапала його губами за носа, за щоку, за вухо… Він не відав, що робити, мабуть, почервонів од сорому, але позаяк був у мішку, то того (як добре!) ніхто, напевне, не бачив.
Дощ далі періщив, а мішок, перевертався то наліво то направо, поки не занурився у воду…
Тоді вони вилізли з мішка, і він побачив, що мішок і вона – мокрі.
А під ними була звичайна лугова калюжа.
Яким він виглядав – можна було тільки здогадуватися. Але найгірше, що йому було страшенно соромно.
А довкруж гостро пахло пом’ятою м’ятою.
Вона скинула з себе блузку, викрутила її, потім викрутила спідничку й трусики.
І тільки тепер він зрозумів, що останні повинен був ще там, у мішку, зняти з неї.
Зараз вона стояла гола-голісенька під дощем.
Правда, повернувшись до нього вузенькою, посередині з жолобком, що падав униз, спинкою.
Дощ шмагав її навскіс, а вона, закинувши догори голову, заплющила очі, її пружне й молоде тіло аж парувало!
Не відав, що казати.
А вона, мабуть, і не хотіла нічого слухати.
Летіла крізь пахощі м’яти за дикими качками кудись у вирій.
Що то був за вирій, либонь, донині пам’ятає.
– А я після того, як ти виганяв корови на пашу, взагалі трусів не насаджувала.
Посміхнувся і запитав:
– Ти замужем?
– Сама не знаю… Ніби була…
– І більше не ризикувала?..
Крутнула головою.
– Та й чого? Ти ж ще молода.
– Негодна я, Григоре… – і відвернулася, – до того ж однолюбка.
Вони довго мовчали.
– Виходить, і тут невпопад я.
– Що зробиш, такі часи настали.
– Не настали, Ганнусю, а ми їх допустили.
– Як так допустили? – подивилася на чоловіка. – Тут щось не те.
– Нам треба було усім миром обух сталить, а ми спочатку поодинці шарпнулися, а потім і зовсім здалися.
– Хіба мало повстань було? Ще минулого року… ось тут… неподалік. Хіба ти не знаєш?
– Я там був. Дві чи три сотні повсталих – то не повстання. Треба було, як за батька Махна, а ще краще, як за

читати