Завантажити

представника з нашого козацького роду, котре на той час було добряче підірване минулим «походно-польовим життям», отою брудною специфікою енкаведистської роботи.
І ще мушу сказати: коли повстанець появлявся в табір у нетверезому стані – його розстрілювали. Та, власне, такий випадок трапився тільки раз і то не за моєї пам’яті…
Отака була дисципліна! І, якщо хочете, гонор!
– Громадянине підсудний, я той ваш гонор до справи не підшию. Ви краще дайте мені відповідь на питання: чи вам розповідав сотенний Сірко про те, як він генерала Ватутіна підстеріг?
– Мені здається, що така інформація не матиме відношення до мого злочину.
– То правда, але матиме до злочину вашого дядька.
– Для волиняка чи галичанина Ватутін – окупант, а мій дядько –визволитель. І тому смерть генерала-окупанта була логічною. Як і перед тим смерть німецького генерала. До речі, теж од руки українського повстанця.
– Наскільки мені відомо, німця вбили партизани спецзагону Медвєдєва.
– То все легенди совєцької пропаганди. Медвєдєв зі своїми рецидивістами сидів посеред болота і чекав, поки йому з літака московський провіянт скинуть, бо повстанці йому вже не дозволили грабувати села. Повстанці не раз перехоплювали той московський провіянт, котрий вітром заносило вбік. Як і зброю. До речі, Москва в такий спосіб добряче допомогла упівцям12 озброїтися. З цього приводу комісар спецзагону Стехов не раз висловлював своє гнівне невдоволення, а заступник командира Лукін прямо звинувачував радянських льотчиків у співпраці з Українською повстаньчою армією.
Скажу вам правду, Медвєдєв воював тільки з терористом Кузнєцовим, котрий все більше й більше здобував визнання у Москві, підсовуючи списки українських патріотів гестапівцям. Що ж до Медвєдєва, то він заздрив Кузнєцову і боявся носа висунути з болота. Повірте, не комарів боявся.
– А кого?
– А українців і німців.
– Виходить, вони співпрацювали між собою?
Тугай довго мовчав. Нарешті сказав:
– Але, все ж таки, більше українців, бо німці до лісу потикалися неохоче. Та й врешті, навіщо їм було це робити? "Не чіпаєте ви нас – не зачепимо ми й вас. Тим більше, в нас на фронті є проблеми" – ось такий був девіз у німців на той час. В українців було зовсім інше завдання.
– Ви стверджуєте, що і німецький генерал загинув од руки вашого доблесного дядька?
– Не має значення: від Сірка, Гонти, чи ще когось. Головне, що вони повстали проти окупантів. Як німецьких, так і совєцьких. А сили, як ви знаєте, були нерівні.
– То ви нічого не знаєте про цей бій?
– З ким?
– Напевне, що не з німецьким генералом, якого називали Майстром смерти.
– А з ким?
– З Ватутіним.
– З Ватутіним?
Слідчому, мабуть, видалося, що Тугай задовго мовчить. І він ще раз повторив:
– З Ватутіним.
– На жаль, про бій з німецьким генералом Піппером я більше подробиць знаю. Про генерала Ватутіна сотенний Сірко сказав приблизно так: "Якби москаль не погрожував перетворити нас у попіл разом із цуманськими лісами, – ніхто його не чіпав би. Хай би воював з німцями, а не підставляв полтавських чи херсонських хлопців проти нас. Якби ми його не підстрелили – багато українців поклали б голови за каруселі самознищення, яку нам готував улюбленець самого верховного головнокомандувача СССР Йосифа Віссаріоновича Сталіна".

Через тиждень Петро Вербич вирішив відвідати рідні Вербковичі. Мотивація така: що там робиться? До того ж забрати заховане сало, яке тут, у таборі, зараз дуже знадобилося б. Енкаведисти все щільнішим кільцем охоплюють ліс і крізь нього все ризикованіше виходити "на полюддя". Цебто, доставляти той харч, який у селах збирали для української армії.
Треба сказати, з кожним роком збір був небезпечнішим, і тому люди ділилися харчами не охоче. До того ж уже не завжди мали чим.
Вербич ліс знав, як своїх п’ять пальців, і в тому одразу переконав командира загону, цебто сотенного Сірка. Командир видав йому кілька "магазинків "патронів для німецького автомата.
На всяк випадок батько попрощався з дочкою і вирушив у дорогу.

За той час, поки добирався до села, Тугай з Сопілкою ( псевдо Олесі) вирішили ближче познайомитися з табірною територією, на котрій зупинилася сотня УПА. Принаймні, так мотивував стрілець Тугай, хоч причина була трохи інша і про неї, здається, догадувалася вже й сама зв’язкова. Вона теж була не проти вийти із землянки. Тим паче, що погода стояла чудова. Сонце своїм промінням лагідно перебирало вже позолочене листя беріз. Здавалося, ось-ось воно задзвенить і понесе на своєму верховітті золотий гомін її величности Осени.
Небо аж до легесеньких, злегка посрібнених хмар, підняло свій перший пружний журавлиний ключ.
Кому і які двері відчинить він у майбутнє?

Вони йшли територією табору.
Йшли одне біля одного.
На відстані витягнутої руки.
Вони вийшли за територію табору на

читати