Завантажити

вислизнув? Мать, хтось тобі допоміг?
– А допомогли, Карпе, допомогли… Свої люди.
– Які?
– Вони всі зараз не тут.
– А де?
Зупинився і подивився на чоловіка:
– Гей, хто в лісі, озовися! Чув таку пісню?
– А ото ж то я й думаю, чи не завернути й мені, – озирнувся на всі боки Карпо і відкрився, – до лісу. Люфу рівно таку ж… та ні, навіть кращу тоже маю.
– Ото ж.
Хочеш – покажу.
– Дивись, Карпе, якщо встигнеш зібратися, то я ще тебе й заведу куди треба, – і забожився: – Бігме…
– Сьогодні, Петре, ні. Баба не пустить – буряки ще не викопав.
– А то вже як знаєш. Тільки, щоб тебе совєти не викопали в дупу так, що аж спухне.
– А вже починають к?пати. В колхоз нагайкою заганяють. Солодуху і Ткачука вже принудили.
Ще "кріху погуторили" і Вербич домовився із Карпом, що той до лісу підвезе кадку сала, заховану в льосі.
Вже хотів іти, як найменшенький син Карпа вскочив на подвір’я:
– Їдуть!!!
Батько вирячив очі на переляканого:
– Хто?
– Мабуть…
І Карпо, і Петро відразу зрозуміли:
– Село палитимуть!
Можна було не сумніватися.
Тому Вербич одразу вирішив:
– Давай зустрінемо!
Фронтовику Карпові не треба було пояснювати, що це значить. Швидко кинувся до хліва і невдовзі вибіг звідти з німецьким кулеметом МГ–34.
Після війни зброї всілякої вистачало. Хто хотів – можна було запастися чим хочеш. Навіть танком. Тільки вмій добре замаскувати.
Дружиновичева хата стояла скраю села і тому шлях проглядався, як на відкритій долоні.
– Лізь на горище, коб виднокрай був більший!
– Ліпше ти – на горище, а я – на он той горбок! – уточнив Петро.
Але не встигли вибрати вигідну позицію – як вимушені були зав’язати бій. Підвода з карателями була вже на відстані прицільного пострілу…
Вербич пустив першу чергу по підводі, Дружинович – одразу ж за ним. Карателі, видно, такого не сподівалися – відразу позіскакували з підводи і показали, що їх є рівно одинадцять. З-поміж них – три стрибки.
А коли фронтовики випустили ще по черзі – з автомата й кулемета – то карателів одразу стало на три менше.
Інші кинулися навтікача хто куди, а коні зіскочили в рів – і підвода миттєво перевернулася догори колесами. Коні ще трохи потягнули її, поки не вперли в якийсь пеньок.
Петро ще вдарив по утікачах кілька разів одиночними, можливо, підстрелив стрибка – і закинув автомат за спину.
– Може, на тому возі кадку до лісу завезти? – спитав Петра.
Той нічого не відповів. Тільки згодом:
– А вони, виходить, воювати вміють, – подумав-подумав і сказав: – Тільки з тими, хто без зброї.
А Карпо про інше:
– Тут от що, вони так не подарують – обов’язково помстяться. Тут або до лісу всім…
– … або обороняти село всім, – згодився Петро.
– Ото ж.
– А де ти зброю візьмеш?
– Хто зохтів – той запасся.
– А чи багато тих, що зохтіло?
– Побачимо, – сказав Карпо.

На трофейній підводі трофейними кіньми не Дружинович, а Вербич уже віз кадку сала в табір. Сало було передріздвяне, а тому не дуже старе. Опріч того, дарованій кобилі , як кажуть, у зуби не заглядають. У таборі вже давно ніякого не було. Отже, Петро радий був, що зміг на початках хоч чим-небудь допомогти українським воякам.
Не менш тішило й те, що розвіяв отой дурний розголос, начебто його невеличку сім’ю знищили бульбаші чи бандерівці (це вже як хто трактував). Хоч різницю між ними мало хто розумів. Та ще й з Карпом на від’їзд дав «прикурити» самим енкаведистам.
По дорозі до лісу натрапив на буряковому полі, здається, Тудоровому, на двох. Людьми їх важко було назвати. На початку 1947
року отих біженців – брянських, калузьких – на Волині було повно. Не треба забувати, що й на півдні України знову почався голод і звідти теж почали сунути люди в пошуках шматка хліба .До них долучилися й закерзонці13, котрих депортація загнала аж у далекі й гарячі українські степи.
Утікачі від голоду нерідко й гинули тут. Жменя випотрошеного з ще недостиглих колосків зерна не задовольняла голодний шлунок, він не витримував, і чоловік у муках помирав у полі.
Волині не під силу була та голодна навала і всім, зрозуміло, вона допомогти не могла.
А тут ще й почали запроваджувати колективні господарства. Грубо й примусово. Господарі розгубилися і закопували ( про запас) у землю зерно. Все це тільки посилювало голод і невдоволення новою окупацією не лише на Волині, а й на всіх західно-українських кресах.
Треба сказати, що ті невдоволені й голодні нерідко опинялися в повстанських таборах і воювали як проти совіцької партизанки, так і проти енкаведистів. Вербич уже встиг зустріти їх у таборі.
«Заградотряди» на шляхах-дорогах виловлювали втікачів і повертали до безхлібних рідних місць.
А оті упали на коліна і ледь чутним голосом:
– Мужик, раді Бога… раді Бога не убівай...
І не збирався. Навіть автомат за спину закинув.
Але як допомогти?
Вести в табір не мав права, бо

читати