Завантажити

не погоджував ні з ким.
Та й скільки він у тому таборі?
До нього самого (він певен) ще приглядаються, а тут хтозна кого приведеш. Може, й маланку. Маланками в селі ( і не тільки Вербковичах) називали перебранців-енкаведистів із оперативної групи, яка вперше об’явилися в селі саме на Маланку і защедрувала автоматами під вікнами сільської школи, об’явивши тим: "Ой радуйся, земле, рік новий народився!"
Молоду вчительку-східнячку вбили на порозі.
Повстало питання: за віщо? Селяни обурився. А потім зрозуміли: тією опергрупою "лжебандерівців" керував відомий в районі капітан під кличкою чи, може, прізвищем Маланя.
Отже, коли таких «маланок» приведе – як на те подивляться в таборі? Того, звісно, робити не має права. Хіба що дати шматок хліба?
І він поділився. Навіть кусень сала дав. Правда, застеріг:
– По кріху кусайте, коб шлунок не перевернувся…
– Спасібо, мужик.
А другий підняв каламутні калюжі з-під кущуватого підбрів’я:
– А ти случаймо нє бєндєра? А? Не отравіш нас?
Що мав казати? Тільки виляснув батогом над кіньми:
– Дурень!

Карпо Дружинович таки допоміг жінці викопати буряки, витягнув зі схованки кулемета, добре прочистив його і сказав:
– Попробуємо, Христоню, боронитися.
Подивилася на чоловіка:
– Ліпше ти не заривався б, бо добром це не кінчиться.
– А я вже зарвався… І ти зарвалася… І всі Вербковичі зарвалися, бо ми розкрили тих, хто вчительку вбив, хто Вербича з дочкою в студню вкинув, – і чомусь люто зиркнув на жінку. – Того вони нам, Христоню, ніколи не пробачать.
Жінка склала руки як до причастя:
– Може, виїхати звідси?
– Куди?
– До твого братана Іллюшика в Тристень. Перечекаємо, а там…
– Вони нас і там знайдуть. Ой знайдуть! І не перечекаєш, не переждеш ти, Христоню, їх. То – надовго.
– То що ж робити?
– Попробувати дати бій.
– З ким укупі?
– Хлопи ніби згідні.
– А скільки тутка тих хлопів…
– Скільки є – стільки виступить. Ми тут про самооборону домовились. Як проти поляків колись.
– Проти поляків – то одне, а тутка…
Але Карпо був переконаний:
– Били поляків і при Божій помочі москалів поб’ємо!
– І Тудор до вашої самооборони долучився?
– Ми йому сказали, але він щось… Казав: ще подумає.
– Ліпше хай не думає. А то додумається до такого, від чого вам гірко стане. Він ще в тридцять дев’ятому браму для совєтів спинав.
– Тоді не один він спинав… Тоді ще вірили їм…
І він, Карпо, вірив.
Тепер він думав над тим, де дістати набоїв?

Сотенний Сірко зустрів Петра Вербича за верству од території табору. З ним, звісно, був джура Тугай. Це – як завше. І особливо тоді, коли Тугай став джурою. Сотенний присів до Вербича на воза, і вони покалатали по піщаній дорозі убік табору.
По дорозі мовчали.
А вже як прибули в табір, розвантажили воза, випрягли коней, то сотенний сказав:
– А коні то – наші. Ми їх вимушені були залишити за Гончим Гаєм, коли енкаведисти із стрибками на нас натиснули.
Вербич пояснив, як вони потрапили до нього.
– Шкода, що я там не був. Може б, розквитався з Маланею, – сказав Сірко. Про таке бажання сотенного Вербич почув уперше.

А вже коли зайшли у землянку – там їх Сопілка зустріла і доповіла сотенному:
– Лісом вештаються невеличкі групи людей. Особи підозрілі.
– Може, утікачі зі сходу?
– Може. А може, совєцька партизанка, бо все по-кацапському чеше.
– А що там у Ківерцях?
– Скрізь розвішані заклики до повстанців, аби ті здавалися. А в Луцьку на ринку повісили ніби то одного.
– Стара пісня, – мовив сотенний.
– І ще війська багато. І на станцію все прибуває й прибуває. І все енкаведисти .
– Значить, будуть робити чергову зачистку. Саме на ту тему я хочу й поговорити з вами, – розстібнув комірець на шиї, кілька верхніх ґудзиків на шинелі, скинув кашкета і поклав поруч себе на лавку.
– З іншими я вже давно це питання обговорив, а з вами, як новачками, лишень тепер трапилася нагода. Отже, почнемо. Командування зверху нам наказало розбиватися на невеличкі групи і відходити на захід за кордон. Такий табір, як у нас сьогодні, то – відкрита мішень. З кожним днем карателів стає усе більше й більше, а нас – усе менше й менше, – сотенний потягнувся рукою до кишені, ніби хотів цигарки вийняти, але передумав. – Ми своє зробили. Ми показали усьому світові, що не признаємо окупації як німецької, так і московської. Але сили наші – нерівні. Далі проливати кров і віддавати своє життя навіть заради великої ідеї – нема рації. Віддавати молод? життя з найпотужнішими нашими національними генами – це самогубство. Ми їх мусимо берегти, бо в майбутньому ще нам ой як знадобляться.
Сотенний зиркнув у прочинені двері.
– Скоро ляже на землю зима. Кожен наш слід буде на снігу. Знайти ворогові нас

читати