Завантажити

буде дуже просто. І ми не маємо права ризикувати, – на якусь хвилину замовк. – Ну ще одну зиму пересидимо в криївках, підстрелимо десяток-два окупантів, залишимо на снігу десятків три-чотири своїх кращих синів і дочок. І що далі? Звільнення нашої Батьківщини проглядається тільки в далекому майбутньому. Для нього ми й повинні зберігати сили. Отже, я просив би вас поки що на зиму розійтися по надійних криївках, а весною лаштуватися в далеку й відповідальну дорогу. Додаткові інструкції отримаєте напровесні, – окинув усіх поглядом. – Є питання?
З лавки підвівся Петро Вербич:
– А мені перед тим, як відправитися кудись, ще треба свої Вербковичі захистити від маланок. Я домовився з хлопцями.
– З якими хлопцями, якщо не таємниця? – запитав сотенний.
– З села.
– І скільки вас там таких хоробрих назбиралося?
– Кільканадцять буде.
– І чим ви озброєні?
– Маємо сім різних гвинтівок, шість совєцьких автоматів і навіть одного важкого німецького скоростріла маємо.
– І скількох нападників ви чекаєте, друже стрільче?
– Одинадцятьох уже відбили, ще одинадцять відіб’ємо. А якщо треба, то й ще одинадцять подужаємо. Нам би тільки патронів…
– А якщо сто одинадцять у гості навідається?
– Нам би патронів, – повторив Вербич і посміхнувся: – А вони, друже командире, полохливі, як зайці.
– Як зайці, кажете?
– Як зайці.
– І коли ж ви їх думаєте зустрічати?
– Хоч зараз, і тому я хочу просити вас, друже командире, коб відпустили мене, бо мене там хлопи з самооборони чекають, – і до дочки. – А ти, Олесю, тут побудь, поки там усе втихомириться.
Нічого не відповіла. Тільки згодом:
– І я хочу в село.
– Тобі не мона.
– Чому?
– Бо не мона, зрозуміла?
– То ви хоч не баріться, повертайтеся.
Батько підійшов і поклав руку на рамено:
– Постараюся, доню.
– Постарайтеся…
Довго щось мовчки міркував сотенний, а потім покликав стрільця, котрий з виду мав років понад тридцять і носив кепку якось дуже зухвало набакир.
– Лавріне, поділися з он тим, – і кивнув на Вербича, – набоями. Він тобі скаже, які йому потрібні. І «дігтяра» на воза кинь, якщо хтось вміє з ним користуватися.
– Я умію, і Василь Нестерчук аж до Праги дійшов, здається, з «дігтярем».
Вербич відкланявся і чемненько подякував, а сотенний йому вслід:
– Тільки Маланю не підстрельте, залиште мені, – і аж до дверей підійшов: – Майте на увазі, якщо дасте знати, то й ми на допомогу прийдемо.
– Якщо встигнемо, друже командире.

Після того, як підвода виїхала з території табору (а її ще зголосилося два стрільці супроводити до села) – сотенний покликав Тугая і Сопілку.
– Моє недремне око здогадується, що ви… одне до одного тягнетеся… Я це вітаю. Максим – останній з коріння Цибухів. На ньому буде триматися продовження нашого родоводу. Тому як родич, я зобов’язаний берегти його. А тепер і тебе, Олесю…
– Ви так мовите, наче взавтра збираєтеся на свій похорон.
– Ні в якому разі, Олесю. Але я вже трохи прожив на цьому світі й декого, негідного, з цієї землі змів. Залишився один, котрого поклявся знищити. Бо він винищив майже весь мій рід.
Я його, а він мене підстерігаємо за кожним кущем, за кожним деревом, за кожним рогом хати. І він і я мали нагоди розправитися один з одним, але поки що не скористалися тим. Але, відчуваю, наше полювання доходить до кінця.
Хтось із нас мусить упасти.
У мене шансів більше, бо за ним і сила і підступ. Але несправедливо буде, Олесю, якщо я з ним не розквитаюся. Бо на моєму боці – правда, а на його – кривда.
Тут уже й Максим доточився:
– Та людина, Олесю, віддала мене в школу опричників, виховала в огиді до рідного, записала в спеціальний загін, котрий від імени українських повстанців мав розстріляти, як я вже казав, тебе і твого тата. І багатьох таких, як ви. І я мав діяти доти, поки не настромився би на справедливу кулю. Або ж від його руки загинути. Саме такий фінал він мені запланував.
– Хто – він?
– Маланя. По-нашому – Полундра. Був такий комсомольський активіст у Дикому Полі. А точніше, в Пугачевій Балці.
– То, може, від нього й маланки пішли? – цікавиться Олеся.
– Від такої людини що хочеш може піти. Тільки доброго нічого.
Тут знову взяв слово сотенний Сірко:
– Це він убив мого брата, а Максимового батька.
А Максим собі:
– Це він убив мою маму.
– Це він заморив голодом Максимових сестер і бабусю.
– А дідуся вигнав із села на жебри. І той там загинув.
– Він знищив сотні невинних людей тільки за те, що хотіли їсти.
– І сотні за те, що любили свою землю і боронили її від окупантів.
– Я мушу спитати в нього за той чорний злочин. Але, щоб я був спокійний, ви мусите мені пообіцяти, що покинете ці терени. Тут стає дуже небезпечно. Повірте мені…
– Друже командире, а ми не задля безпеки прийшли в цей ліс, – мовила зовсім спокійно Сопілка.
–

читати