І Приїхавши до чужого міста на початку літа, відчути, що його шкіра обвітрена і нагріта, побачити, що дощ третій день заливає долину, високу траву і алею – запалену, тополину. Вулиці чужого міста, як чужі книжкові полиці. Між нами насправді ніколи не буде різниці. Буде лише відчуття...

Прийде пора золота, повір мені брате мій невідомий, надії пригрій сестро моя незнайома, і може буде та пора в синій джинс одіта, зі світломузикою дискотечною, з парадом юних осіб планет принадних, із якими познайомимося за вечір в клубі нічному, де за кілька годинопригод, як у космосі...

Приймаю цю осінь внутрішньовенно кішечка ночі переходить дорогу заварюю чай закутуюсь в пледик мені пошастио є руки і ноги. Листочки лягають повільно на плечі я хочу забутись стрибнути у вогкість а поки пʼю чай з цукерками й печивом а небо пожмакане як вранішня...

Прилетіла зозуленька З темного лісочку; Сіла, пала, закувала В зеленім садочку. Ой як вийшла Марусенька, В неї запитала: «Скажи мені, зозуленько, Чи довго буду в батька?» «Будеш, мила Марусенько, Сей день до вечора». «Бодай же ти, зозуленько, Сім літ не кувала, Що...

Lupus est hom homini, non homo quom qualis sit not novit. Вовк - людина людині, якщо вона людину не знає. Плавт, "Віслюки" Я налаштований життя нестися світом. Щоб скочуватися променем у власне ліжко вранці, Цілуй колишньої повії м`яті майже саморобні квіти, Тендітні руки - у вагоні, десь, між...

Припорошені інеєм щоки, Сніг блукає в кошлатих бровах. А які ще тверді його кроки, Рук живих широченний розмах. Він з морозом веде поєдинки, Він штурмує рвучку заметіль. Дві години пройти до зупинки... Тільки в цьому, спитаєте, ціль? Може, й так. Він – ровесник століття, У дев´ятий...

Природа - Храм. У ньому восени, Якщо прислухатись, Бринять реквійні меси. Те, Що трави і дерева Сукупно з людством Живуть духовно оркестрово, Давно відомо. Щоправда, з людством поосібним... Кожна травинка, кожен корінець І кожно польова культура Співають. І коли...

Сніг стирається поцілунком, Морок холоду відступає. І долонями візерунки Доленосність мою сплітають.   Розсипається втома вечора, Несподіваність насторожує. І напевно, ми вдвох приречені Бути поряд і все ж несхожими...   Не наважилась обминути Через сутінки...

Присмеркові сутінки опали, сонну землю й душу оплели. Самоти згорьовані хорали геть мені дорогу замели. І куди не йду, куди не прагну — смерк сосновий мерзне угорі. Виглядаю долю довгождану, а не діжду — вибуду із гри. Аж і гра: літають головешки, зуби клацають під ідіотський сміх....