Не тече вже між пальців пісок, що відлічує лічені й вічні. Не тече вже пісок, бо огуддя черво́нить його нетривких капілярів. Не тече, Не рече, Гніт мордує плече; Думка зойкне, втече Од розтрощених вщерть, Тих, рожевих колись, окулярів…   Не тече гіркота з ката вуст, як...

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає. — Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають І що тоді їм діється — Я й досі не знаю... І не знатиму. Ой, мамо, Страшно дівувати, Увесь вік...

"Не треба слів. Хай буде тільки діло. Його роби — спокійний і суворий, Душі не плутай у горіння тіла, Сховай свій біль. Стримай раптовий порив". Але для мене — у святім союзі Душа і тіло, щастя з гострим болем. Мій біль бринить. Зате, коли сміюся, І сміх мій рветься джерелом на...

І на сторожі коло їх Поставлю слово… Шевченко Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, — В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш. Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, І сонце — золотий кобзар — Збудило гори і долини. І трави...

Не хотіла вона його. Пускати не хотіла – незатишно тут, і вітер, і сльози, й Стара. Хоча Стара йому що – Стара їй жить не дає: сама не жила, короста, й доньці… Куди його пускать!? У цю грязь, у цю неміч? У це ніщо? Бо це таки ніщо довкруж неї – п´яні Гошчині...

стільки всього любов Стільки всього поглинає любов – Жирна і ласа зелена гусінь. Іноді жінка проходить повз І дивиться, ніби зараз вкусить. В неї в руках голубий футляр, В неї волосся забране дулею. Серед міських знавіснілих пар Жінка сама, і її це муляє. Що їй це літо без...

РІВНОВАГА Не бути наївним, не бути багатим, Не бути нікчемним, ні добрим, ні злим. Із пазлів років знову скласти багаття, Де все врівноважить один лише дим.   Не бути героєм, не бути вигнанцем, Не бути у натовпі, чи поза ним. Автографи літа на сотнях квитанцій пожовклих дерев...

Притули мені небо до вуст - вустами: так як – ніколи і більше – нікого, щоб тепло було, як на грудях у мами, і солодко, наче дитинства спогад. Затамуй небеса, ще від сонця гарячі, що єднали долоньки – рука у руці: на щоці притаївся сонячний зайчик, а дитинство розтануло...

Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою? Невже твоє життя тебе не кличе? Чи ти спізнав життєву путь свою на цій безрадісній сумній роботі, де все людською мукою взялось. Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі, твоїм нещастям серце пройнялось моє недуже. Ти ж — за мене вдвоє...