Завантажити

на небі – затемнення сонця.
Холод котячий – Господня кара.
Ангел літає без охоронця.
Кожен сто перший – йому не пара.
Над хмарочосами – хмари стадами.
Вежі Пізанські душами кривлять.
Між Тір-На Ногтом і Нотр-дамом
Ангел обтрушує мокрі крила.
Цього достатньо, щоб стати прозорим
І зрозуміти, що час – не лікар.
Ангел у темряві слабне зором
І опускає важкі повіки.
Спати в польоті – справа остання.
Ангел щипає себе за руку.
І зауважує стале зростання
Шпилів соборних над рівнем бруку.
Тут небезпечно літати задурно.
В крапці зеніту пропалена хмара.
Сонце виходить з тяжіння Сатурна,
Сонце чекає свого Ікара…



ЕПІЛОГ

Вужами пахнуть лопушані нетрища.
Так тісно на тополях омелі…
Бо омела – то перекотинебо, що
Позастрягало звечора в гіллі.
Теплом озимим крізь діру озонову
Так щиро тягне, що аж кров із вух…
А я тут є. Я – привид у червоному.
Проходячи, знімайте капелюх.
Кричать коти міськими діалектами.
Кричать коти – їх більше, ніж мене.
Вмирати легко. І літати легко так…
Тяжіння нині надто неземне.
У небесах там є одна провінція…
Вона для тих, кому земля мала.
Тож задирайте голови й дивіться, як
Над кронами витає омела…





Книга П’ЯТА
(1998–2003)
ОДІССЕЯ – 2000



світом навпошепки



ОдісСея – 2000
Хто прокинеться першим,
збагне, що вертатись – клопіт.
Бухне сонце піщане –
персти опечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
відколи нема циклопів, –
А отари ще й досі
пасуться край їх могил…
Піт визлочує руна –
в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю ґрафіті
на стінах святих печер.
То гора найстаріша
спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба.
Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
сирен прибережних плач…
Це життя виліковне,
як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
Бо й вічних колись стрижуть…



;;;
Кагор плескоче на площі Ринок.
Ось кий та вузлик тобі в дорогу.
Хай добрі духи поштових скриньок
Листи уголос читають Богу.
За маяками, котрі не кличуть,
Крокуй по колу на всі чотири,
Втирай в прозоре своє обличчя
Дощу досвітнього штрих-пунктири.
І на четвертій годині втоми
Тебе зупинять волхви похилі –
Побудь їм внуком і впевнись в тому,
Що розумієш на суахілі.
Ти цю бруківку топтав віками.
Тепер її цілувати треба.
Аби знайти поміж неї камінь,
Що уподобить цей світ до тебе.
Віддай свій вузлик бродячим левам,
А кий залиш, бо вони ж – голодні.
Якщо у місті є Королева,
Вона чекає тебе сьогодні.



;;;
Із волосся нашого зроблено перуки,
З біографій наших списано томи.
Провідниця чаєм опікає руки.
У м’якому сьомому їдемо не ми.
В цих вокзальних вивісок так багато значень.
Тір-На-Ногт за вікнами. В тамбурі – курці.
Всі борги несплачені ангели оплачуть,
Згідно з павутинкою на твоїй руці.
Павутинка видима, хоч рука прозора.
Ми відсутні в сутінках дзеркала СВ.
Тір-На-Ногт за вікнами – мряка неозора,
Де з початку вічності хтось за нас живе.
Ми відсутні в сутінках. Їм же і тотожні.
Ложечка у склянці відбиває такт.
Депортуй на землю нас, поїздовий боже,
Згідно із прописками в наших паспортах.



СКРЕКОСТРОФИ
Новин на хвості у сороки повно.
Усюди була – не була в Парижі ще.
На весну зайці поміняли вовну,
Зайчихи – зайців, а відтак – і прізвища.
Париж, як і Рим, – най їм vitae longa!
Там скрізь: то коралик, то шмат калачика…
Можливо, вони чимось схожі на Лондон,
Якого, по правді, я теж не бачила.
Зате я в Московії кашу варила.
Кому не дала – то про це облишимо
(Бо мала я в дзьобі усіх безкрилих,
Що повзають, скачуть і ходять пішими).
Погляньте на мишу: кумедна – онде…
До нірки й до смерті їй кроки лічені.
Та вуж

читати