Завантажити

північні,
Давно милувалась
на вогнища вашого стану...
Беріть моє тіло –
краса і бажання не вічні...
Герольд просурмить –
я у ваших обіймах розтану...”
Приспіли раби
у накидках золочено-чорних,
Герольду сурму
простягнули на бронзовій таці...
Та спогади віщі
скресали в чужинців на чолах,
І супили брови
похмурі небесні обранці,
Їм марились скелі,
і дюни, окреслені різко,
І холод безлюдь,
і гаїв березневість уроча,
І очі коханих,
і струни, що виблиском іскор
Під пальцями скальдів
гриміли про велич жіночу.
І небо кипіло
від жару майдану земного,
Де гамір і сльози
сплітались в молитви наспівні,
І грізний начальник
осмикнув коня вороного,
І з усміхом зверхнім
війська повернув він на північ.



з андрія вознесенського

Мулатка

Під п’яні камлання двох скрипок і арфи
Крізь сон стрепенулась від зачіски “афро”.
Повисла на другові – бачили свинство?
І стало їй зле, аж на всі його джинси.
Він тяг її сонну в жіночі клозети.
Він тер свої джинси клапоттям газети:
На кахлі судомилось і тремтіло
Налите вином виноградове тіло.
– Звільнись же, звільнись,
я стою на колінах,
Цілую плече твоє в мокрім батисті –
Від всього, що зайве, від всього,
що тлінне.
Як квітень від снігу, як жовтень від листя.
Від яви, що мутить, від тайни, що мучить,
Від музики-польки, що зверху і знизу,
Від диму сигар, від життя неминучого –
Ну ж бо, звільнись же.
Чуєш, звільнись же!
Усе це лиш сниться, моя непробудна…
Тебе омиваю, святу, мов пологи.
Ти, може, найбільше у Всесвіті чудо.
Ти, може, – останнє, що дане від Бога.
Вода западає в розпатланих рунах,
Як в чорних оправах затемнені лінзи –
Дарунок мій марний, даремний дарунок.
Це скло – воно трісне. Цей лак – він облізе.
Звільни мої роки від скверни і суєт.
Очисти потоком тваринної лави,
Підземного світу о спляча красуне,
Чий сон нелукавий…
Зі сходів тягло балачками розпусними...
Тиснуло у скроні ефіром зіпсутим.
І сяяла шия у сутінку згуслому,
І кульчик-півмісяць маячив над сутнім.



З михайла Щербакова
;;;
Підіймаючись угору
В заметіль по стрімчаку,
Не сумуй, мій брате гордий, –
Нам ще стане на віку.
Антикварного фарфору,
Килимів з хутром густим
І нежданого фавору
З боку юних Августин.
Не поглинуть нас, їй-богу,
Ні чужина, ні нужда.
Буде з надлишком усього,
А не буде – не біда…
Хижий страх зубами ценькне,
Душу кігтями згребе.
Не здавайся – вже близенько
Твій летючий корабель.
Не дарма ламав ти крила,
Випадаючи з гнізда,
У безсиллі дряпав брили
І від холоду ридав.
Скоро кинеш лік червінцям,
В міхах визріє вино…
Буде всього – через вінця,
А не буде – все одно.
Не розтане шепіт струнний
Ні в туманах, ні в димах.
Довше строку, принце юний,
Не протягне ця зима.
Щось сяйне і загуркоче,
Краплі збурять каламуть,
Сльози, висіяні з ночі,
Денним садом проростуть…
Он, дивись – вже мряка тане!
Не вагайся – ти не сам.
На життя небес нам стане.
Нас – на вічність небесам...



З Сергія Дмитровського
;;;
Коли ковтає місяця
їжак,
В дрімучих селах,
плетених соломою,
Криниця кожна
може стати домом вам,
А дім – рікою,
бо жита дрижать:
В них косарі
(в шалу від зміни місць)
По пояс входять
і зривають злість
На тлі й на тілі
житнього пейзажу –
В той час їжак
заникану пропажу,
Як яблуко,
в заслінку хмари їсть.
У клуні злодій
білий хрест ладна.
Для когось свого
(бо на гроші чхати).
Він бачить все:
як вдови мажуть хати
І як їжак
(тяжка його вина),
Вже світлом
переповнившись до дна,
Останній шмат
не може увіпхати
Собі до рота,
тож ховає на
Сідальці теплім
поміж жовтих квочок –
Чи мудра господиня,
чи дурна,
Не розпізна
криївочки вона…
Сміється злодій,
поспіша, клопоче.
І голос півня
з двору долина.
А ви ідіть
подалі від боліт.
А перемчить дорогу
кіт на свинці –
Тоді по іншій
човгайте стежинці,
І молода

читати