Завантажити

як в лісі,
Безрогі трамваї, смішні і гніді.
Природа заслабла на +38,
Бо нині неділя, НЕДІЛЯ, НЕ-ДІ…
Лясоль – фаміРЕдо, пружне, як фасоля,
Звисає стручками зі струн жебрака.
Така Твоя воля. Така його доля.
Така, значить, воля. І доля – така.
О пів на світанок. Пульсує годинник.
Дрімають в під’їздах мангусти й коти.
А в центрі на площі, на грядці, на динній
Ні дна, ні людини. Тож можна іти.



;;;
Помічник машиніста – п’яний.
Вимкнув світло і творить вірш.
Раз за разом хтось рве стоп-крани –
В люду розуму ні на гріш.
У кюветах сніги по пояс.
З-під коліс пурпуровий дим.
Я не знаю, куди цей поїзд.
Не у ньому ж я, а під ним…




Той, хто повернеться



;;;
По кривій, де сльоза протекла,
Проростає непрошений іній.
Не ікони – лише дзеркала
Збережуть недовершеність ліній.
По той бік від святого лиця
Костеніють в горах динозаври.
Мокрий вітер сузір’я Стрільця
Б’ється серцем між стінами Лаври.
Озирнись. То не вітер, то дно –
Мох Аркади на кожному кроці…
Кинь свій камінь у мертве вікно,
Що відбите в Байкаловім оці.
Карі дзвони зіллються в басах,
І, поправши смарагдові надри, –
У проекції на небеса
Затріщать несповільнені кадри…



;;;
Це я, королево. Пізнали? Той самий.
Та ні, то не погляд, то місяць пече…
Я нині – востаннє. Я нині – за Вами.
Один поцілунок – не в губи, в плече.
Ви плачете? Плачте. Ви юна. Ви перша.
Ви хочете світла і нігтів моїх.
Іще два цілунки – не в губи, у перса…
Надворі вже вічність. Там падає сніг.
Ні-ні, не перечте. Я прошу. Я мушу.
Вам добре? Вам добре. Так буде завжди.
На ранок вбіжить коронований муж Ваш.
І вронить на килими чашу води…



;;;
Зрине над плесом Дракон-імператор.
Спіниться небо до самого дна.
В нас за плечима розверзнутий кратер.
Не озирайся – ти в мене одна.
Луска із криці та іскри корони.
Гляне – і в’яне гранітна трава.
Не озирайся – ну що нам дракони?
Не озирайся – ти в мене жива.
Це тільки сон – усміхнися й забудься.
…Дихання змія хрипке і гучне…
Мить перед тим, як щелепи зійдуться,
Не озирайся – а що як мине?



;;;
Іринці Старовойт

Повертається плазма
у жерла загаслих вулканів.
Евкаліптові свічі
з надтріснутих тягнуться пнів.
Під землею гроза –
і слони повстають бездиханні
І трублять на горі –
і їх поклик не схожий на гнів.
Хай по їхніх шляхах
безтурботно деркочуть машини.
Хай по їхніх шляхах вже
бруківка давно проросла.
Що тим мертвим слонам –
їм би тільки зійти із вершини.
І шукати за хоботом
шлях до свого джерела…



;;;
…І я піду саманою в ліси,
Де конюшини з запахами спецій,
Де ягоди, зачаті від роси,
Пульсують в тон з твоїм тужавим серцем.
І ти колись без суєти і слів
Приймеш мене у тридесятім царстві.
А пастирі, вони ж також не злі.
Все зрозуміють. І пояснять пастві.
Тоді я їм повірю і прощу
Це небо і лице твоє зелене.
І що мені в дорозі до дощу?
А на привалах що йому до мене…



ОПАЛЬНИЙ КОРОЛЬ
На дощі миють зброю римляни.
Коні казяться без стремен.
Не кажи мені мого імені.
Безіменних стріла не йме.
Я помолюся перед каменем.
І піду між хмар навмання.
По альпійськім хребті поламанім.
Мудрим варваром. Без коня.
Заворожений, остережений
Від вогню і печерних змій,
Я заставами прибережними
Проберуся у замок мій.
Я зачиню усі віконниці.
Я підніму усі мости.
Хай арфістки-вогнепоклонниці
Збудять гімнів моїх мотив.
І поллється вино, як з вимені.
Сорок стад піде на рожен.
Лиш стражденного свого імені
Я не зможу згадати вже…




Життя і нежить



;;;
Трісло сонце, липке, як персик.
Віщий полудень ще трива.
Я не хочу вертатись першим,
Бо із перших росте трава.
Свердлить землю стебло муруге.
Ходять коні небесним тлом.
Я не хочу вертатись другим,
Бо на других кладуть сідло.
Дикий пух на моїм волоссі
Вщент поважчав і порудів.
Я не хочу вертатись зовсім.
Я боюся своїх слідів.
Древнє древо стрімке, як першинґ,
Тільки гілка одна крива.
Що ж вертатися, як не першим?
А із перших росте трава…



;;;
Вологий вуж ковзне поміж стопами,
І ти, щоб довести відсутність меж,
Ітимеш неазовськими степами.
Допоки під Азовом не впадеш.
Ти питимеш взахлин ґрунтові води,
І, вже коли забудеш, хто ти є,
Зросте із надр Калін безбородий
І воронів на тебе нацькує.
Ховатимеш лице у сизі стерні.
Стікатимеш кривавими слізьми.
А жінка, до котрої ти не вернеш,
Чекати буде тільки до зими.
Згадай її, коли в імлі урочій,
За слідом перелітного куща,
Прийде Сірко по свої сірі очі,
Що ти колись у нього позичав.



;;;
Білі риби в брудній воді
Завмирають від сплесків весел.
Човнярі іще молоді.
Після смерті їм десять весен.
І клубочиться сизе дно.
Те, що владно над ними висне.
Їм вернутися не дано.
Бо між ними присутній вісник.
Там попереду скеля скель.
Там циклопи пітніють в кузнях.
Їх залізо іще грузьке.
Та до ранку воно загусне.
І отримає форму й зміст.
І заповнить собою простір.
Забрязкоче гребнястий хвіст.
Засмердить золота короста.
І постане, і зареве
Металева стрімка

читати