Завантажити

Покинь свою зброю,
І щит, і обручку,
Напийся вина
Із святої ріки.
І сиві потвори
Завиють на кручах.
І дмухне з галактики
Вітер різкий,
І звідкись долине
Стріла-жалібниця.
І холодно блисне
Розтята броня.
– Куди ж ти, мій коню?
Вернися, вернися…
Побійтеся Сонця.
Не руште коня.



;;;
Це снилося Булгакову і Кафці,
Це сниться у лункій несуєті
Усім, хто спить на задубілій лавці,
Фарбованій вночі під заметіль.
Коли сумне дівчисько на дельфіні
Гранітно гладить підфонтанну гладь,
Коли у помаранчевім камінні
Біляві жаби, кумкаючи, сплять,
З-поза дерев виходять танцівниці
При жовтих образах віконних рам
І, юні, безодежні й білолиці,
Лягають під колеса шоферам.



ВЕЗУВІЙ. СУТІНКИ

А Везувію сниться і досі,
Що він вибухає.
Він пітніє і стогне.
Важкий цей дитячий сон.
І драконячі крила
Шумлять над принишклим краєм,
І в драконячих ніздрях
Шипучий кипить мусон.
– Вже чорніє на Сході.
Вернись, моє Біле Місто.
Я лиш вижухла тінь
Від твоїх некамінних стін.
Та гуде моя кров,
Високосна й туга, як тісто,
І у мозку моєму
Шаліє верховний дзвін.
Над тобою століття
Давно вже не мають власти.
Ти зринаєш щоночі
І танеш, як перший сніг.
І тоді я реву,
І мій попіл не може впасти.
Покаянний і теплий –
Упасти тобі до ніг.



;;;
Ще так тісно. Бо з неба не йде кутя.
Ще так блідо. Бо в венах застиг потоп.
Я жалівся, що в мене нема взуття,
Доки стрів чоловіка, котрий без стоп.
Сонце скапує воском. Приймай цю гру.
Загубились озера у хащі брів.
Устромили коріння у цвілий ґрунт
Жовті стовбури милиць – і той зігрів...
Ридма молиться в руки невинний тать.
Оповіч му ту казочку, оповіч...
Розверни йому землю на сорок п’ять,
Поверни йому кроки на цілу ніч.



;;;
Я був темний, як сніг навесні.
Я лежав при дорозі, як він.
І зіниці чиїсь навісні
На околиці гойдали дзвін.
Хтось по білому шляху ішов.
Хтось підошвами гладив шлях.
Осипалося зоряне шоу,
Іскрометне, як ясний шляк.
І була далечінь туга.
І луна була до і від…
І крізь мене пройшла нога,
В чорноземі лишивши слід…



ДИПТИХ БЕЗ НАЗВИ
;
Дзвоном по ринвах,
Пензлем по диму –
Біла калина
Неопалима.
Блимає вогко,
Блимає дико
Танучим оком,
Ягідним криком.
Ти, перехожий
З Риму до Сочі,
Небонько Боже
Зсунеш на очі.
Щоб у зіниці
Не в’їлась, мов глина,
Снігу дещиця –
Біла калина.
Ти, подорожній
З Сяну до Дону!
Мрія порожня –
Шлях твій додому,
Поки по межах
Плине полинно
Радість ведмежа –
Біла калина…

;
А у пустелі
Барви пастелі.
Пустеля мальована
Кров’ю по стелі.
Вічність барханна
Згадує хана.
Тільки левиця
Лежить бездиханна.
Впасти – не впасти –
Все в твоїй власти.
Вбито левицю
Списом гривастим.
Молиться челядь,
Кається челядь –
В диких пустелях
Постіль не стелять.
Змії зомліли.
Виють Сивілли.
Де ваші авта?
Де ваші вілли?
Куля провидцю
Влучить в правицю:
Всі на коліна –
Вбито левицю.



;;;
Дві зорі, пурпурові й пінні.
Зліва – захід, а справа – схід.
Як на віях доспіє іній, –
Значить, я вже напав на слід.
То сопілки сліпих циклопів.
То остання свята гроза…
Нереїда, душа потопів,
В калиновій воді щеза…
Білий камінь, на сонце хворий,
Скрутить вир водяних пожеж…
Я останній. Все інше – море.
Зліва – захід. І справа – теж.



;;;
Це дрож землі. Це сик сузір’я Вуж.
Які ще у галактиках страхи є?
Біліють під сандаліями душ
Глухі штрихи забутої стихії.
Вони тверді і довгі, аж дзвенять.
Від берега до берега. Над плесом.
На них послід безкрилих чаєнят,
Яким ще досі сниться полиск леза.
Вони – луна від риб’ячих розмов.
На них іскриться фосфор, ніби луска.
Вони стікають мармуром, немов
Колони замку древнього молюска.
Ідіть по них. Не бійтесь, то – кістки.
Ідіть по них. Ступайте. То не змії…
Ріка їх позриває, як містки,
Які лише ріка зривати сміє.



;;;
Я прийду під високим дощем.
Я прийду півстоліття за північ.
І дзеркала, не чорні іще,
Втягнуть тінь мою в надрища пінні.
Нісенітниця. Тепла зима.
Мокрий вплив звірозубої зірки.
Цього фото ніхто не знімав.
Ці краплини у горлі не гіркли.
Цей осокір зробився кущем.
Я лиш той, хто не пив його соки,
Хто прийде під високим дощем
Або просто прийде високим.
Буде людно в зіницях моїх,
Як на званій прем’єрі в Ла-Скала.
І колотимуть вуха, як сміх,
Штрих-пунктири, що б’ють крізь дзеркала.



Половина п’ятоЇ


;;;
Шлях облізлий і нестрімкий.
Дикий став, як русалчин посаг.
Тут так віщо, аж квітне кий –
Зашкарублий пастуший посох.
Тут народжені в глупу ніч
Святять кров’ю окріп отрави.
Тихо, тихо. Ну що ти? – Нич.
Не маніть мене, розрив-трави.
Сиві круки сплять на плечах.
Сивий сніг лежить серед поля.
Я приходжу, а всі мовчать.
Я приходжу, а ти – тополя…



;;;
Нав’яз туман молюскового мулу
В зубах у сталактитових печер.
Причмелену від вічності акулу
Сліпа душа прожектора пече.
Снують якісь почварки всюдисутні –
Ловити б їх, таких, на мотиля...
А ми спимо у затишній каюті
Потопленого штормом корабля.



;;;
Він був останнім

читати