Завантажити

потвора…
Тільки човен уже пливе.
Він тут буде доволі скоро.
І на берег зійдуть Вони.
І один з них ітиме перший.
Щоб свої чорно-білі сни
Освятити луною звершень.
І, сп’янілий, зрече слова,
І почезне в зубах дракона.
І займеться суха трава.
І воскресне вулкан поклонний.
Все, що вічне, злетить увиш.
І лавина тіла закрутить.
І не стане нічого, лиш
Білі риби пливтимуть в сутінь…
…Десь далеко там є земля.
Там по ночах вогні зелені.
Там ім’я свого короля
Славлять лицарі безіменні.
Там зросте Нострадамус, щоб
Залишити в тугім конверті
Свій довершений гороскоп
З ненаявним моментом смерті.



;;;
На вашім волоссі зійшла роса,
А в небі, що сниться старому ксьондзу,
Хтось палить фірмову цигарку “Сан”,
Що у перекладі значить “Сонце”.
Покірний п’яти часовим поясам,
Засну в літаку, а прокинусь в Леті.
В цих хвилях холодних рятуйся сам.
Нема ні Харона в їх піннім плетиві.
Дістанься до дна. Адже дно – земля.
Вчепися у неї. Вгризися в неї.
Земля захистить, тільки не вимовляй
Тих слів, що шептали уста Енеєві.
Повіки стули і знайдешся там,
Де крила розкидав покійний лайнер,
Де, вщент очманіле від сотні травм,
Живе твоє тіло благим волає…
Прийдуть самаряни. В чалмах. В диму.
І в небі, де всім має стати місця,
Хтось чирком запалить цигарку “Мун”,
Що у перекладі значить “Місяць”.



ДВОЄ

Йшов по воді, не тонув, тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав, що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені, зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…”



;;;
Сутінний блиск небезпечної бритви,
Шелест артерій в гарячій воді.
Це не приплив – не збивайтеся з ритму.
Вітер озонний і чайки руді.
Ти, що зуміла забути усе це,
Ти, що пролила на сукню бордо,
Вбита в Парижі поглядом в серце,
Перелітаєш фрацузький кордон.
Бігають небом нагі амазонки.
Ти їх не бачиш, бо хмари густі.
Є десь будинок, де в вікнах вазонки,
Де можна жити лиш на самоті.
Ти робиш кола у піннім повітрі.
Ти опускаєшся просто на дах.
І розтікається, мов на палітрі,
Тінь твоя хижа в семи кольорах.
Хочеш – зроби собі шрамик на спомин.
Хочеш – цілуй цю розпечену мідь.
Он же той самий облуплений комин…
Сажа, незаймана кілька століть.
Кинь туди прутик відцвілої рути.
Вродиться іскорка, дим заснує.
Попільний смерч твоє тіло закрутить,
Взявши у спадок імення твоє.
В надрах легенних фаготи й гітари
Вибухнуть вальсом, зіллються у гімн.
Глянеш – а поруч, на краєчку хмари,
Знишкло стоять амазонки нагі.



;;;
Король Артур ударить по щиту.
Суперники розділяться попарно. . .
А це турнір. Це, знаєш, третій тур.
Тут, кажуть, помирати треба гарно.
Здіймеш свій меч і ступиш у сльоту.
І дама серця, шкода, що не твого,
Хустинку кине на промилість Бога,
І ти її впіймаєш на льоту.
Суперник твій, на жаль, не Ланселот.
Дзвін не зірветься з ближньої дзвіниці,
Коли ти виб’єш меч з його десниці
І щит його позбавиш позолот.
І зареве юрба, ввійшовши в смак,
Та хтось уже припав до арбалета…
Здригнешся мовчки і відчуєш, як
Твою трахею заливає Лета.
Ти й не збагнеш: вода це чи вогонь.
І через років сто тобі насниться,
Як дама серця, шкода, не твого,
Тобі стуляє гаснучі зіниці…



;;;
Я пірнув поміж хмар і торкнувся місяця.
Місяць заворушився,
Бо виявився медузою.
Сплутати небо з морем –
Це ж треба вміти!
А якщо то і гріх – проститься їм,
Адже зараз півсекунди я захлинуся
І отримаю статус потопельника.
Хтось покладе на хвилі вінок і скаже:
“Най вода йому буде небом…»



ВЕРШНИЦІ

В часи осінньої повні,
В часи нічних деревотрусів
Ти звикнеш спати на коні,
Бо сон безпечний тільки в русі.
Тобі світитиме Амбер,
Щоб фавн, чиї зіниці ярі,
Народжену в Шато-Гаярі,
Не переслідував тебе.
Ти напинатимеш свій лук,
Допоки зволить засторога.
І буде герб Єдинорога
Служити символом розлук.
І, може, десь на сьомім дні,
В чиїйсь обителі пустельній,
Незафіксований пастеллю,
Твій образ зрине на стіні…



;;;
Встань з піску. Лицем до океану.
Шурхіт крові в скронях – шурхіт хвиль.
Ти мав землю, а на ній – кохану.
То згадай про неї і заквиль.
Пробіжися смугою припливу.
Намасти на п’яти цей лиман.
Ти ж не вмієш накликати зливу,
Та потреби в цьому і нема.
Пустиш три стріли на честь Ереба
І зійдеш на зоряний „Арго”…
Доти ж і триватиме це небо,
Доки ти вдихатимеш його.



;;;
Північ

читати