Завантажити

жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим,
і руна його, мов трава,
Скуйовдяться й пирснуть
тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить.
Пробачиш йому, а тому
Прихилиш коліно,
іскристо зав’яжеш тасьму.
Завихриться танець,
здіймуться туніки краї…
Цей хвостик із бантом –
вінець до бароко її…



тій, що сама

О. С.

Чай без цукру і світла.
І сніг іде навпаки.
Ти заплющуєш очі,
Бо їм волого в безсонні.
Відьми в’ються на мітлах,
Пустукують у шибки.
Порожніє горнятко,
Та все ще пече в долоні.
Вдень зими не побачиш –
Її і немає вдень.
Тільки зараз хурделить
У мозку примарний лютий...
А його намаяч лиш:
І вже ніхто не прийде.
У таку завірюху
Людей не уміє бути...
Що не карта – то кара.
Не спиш, але сниться це.
Відьми в’ються на мітлах
І шкірять роти запалі.
Хто король твоїх Таро?
Розмите його лице.
У таку завірюху
Усі королі в опалі.
Ти цю ніч не спророчиш:
Минеться, але коли?
Не засмикнеш фіранку,
Бо шиба, як світ, розквітла...
Спи чи як собі хочеш,
А свічку – ні, не пали.
У таку завірюху
До чаю не треба світла.



;;;
Відцвіли у дорогу яблуні,
Тверезіє земля упоєна...
Як не вкриє чола єдваб мені,
То повернуся в лику воїна.
Тільки ж очі мої утомлені,
І туманні вони, мов англії –
Як прийде мій час, Anno Domini,
То шукай мене в сонмі ангелів.
А листа надішлю з клейнодами,
В’яззю-крівцею в нім каракулі –
Що відпишеш – пускай за водами:
"До зголошення. Графу Дракулі"...



;;;
Примари зим – омана зорова.
Ви, юна міс, до білого охочі –
Зішкрібуєте з аркуша слова,
Із чистого читаєте, аж очі
Очікувана крига залива,
І вітер хилита обійстя отчі,
І сніг росте із ґрунту, мов трава.
Та сонце сон, і сніг, і очі точить...
Ви ще жива, ледь-ледь, але жива –
Ви чуєте, як коники сюркочуть...
У Вашім краї саме йдуть жнива...



;;;
М. М.
Нема трамваю, а блукати – гріх.
Уже ладнає міх Святий Микола.
Ковтаєм сніг і любимо усіх,
Мабуть, тому, що мало їх навколо.
Відводять очі пізні шофери.
Умова гри: “зупинений – не воїн”.
Таксі не ловиться уже годин зо три,
Мабуть, тому, що нас занадто двоє…




terra altera
ПЕРЕКЛАДИ



З Бориса Пастернака

Зимова ніч

Мело, мело по всій землі
Над світом цілим.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Як рій комах на жар зрина
Надвечір в липні,
Так віхті снігу до вікна
Знадвору липли.
Ліпила віхола на склі
Кружальця й стріли.
Свіча горіла на столі.
Свіча горіла.
На стелі – бризки осяйні,
Тіней тремтіння...
Сплеттіння рук, сплетіння ніг
Чи доль сплетіння.
І сумнів геть на діл летів,
І черевички...
І віск на сукню капотів
З нічної свічки.
Усе поглинув сніг, щоб ми
Жили набіло.
А на столі, на дні зими
Свіча горіла.
Охрестям крила розпростер
Над нашим ложем
Чи то спокуси люцифер,
Чи ангел Божий.
Тривав цей лютий сто століть,
І споконвічно
Свіча горіла на столі,
Горіла свічка.



З Миколи Гумільова

Варвари

Коли заридала країна
в немилості Божій
І варвари в місто
мовчазно ввійшли з корогвою,
На площі на людній,
високе поставивши ложе,
Суворих чужинців
цариця чекала нагою.
Сурмили герольди,
скрипіли і тхнули стремена,
І листям осіннім,
задавненим, бурим і прілим,
Гойдались на вітрі
іще незнайомі знамена,
І ложе шовками тремтіло
під висмаглим тілом.
Здіймалися груди
під сіткою, тканою перлом,
А руки і ноги
стікали в разючі зап’ястя.
Цариця-пантера
шовки свої кігтями дерла,
І зяяли очі
проваллями дикого щастя.
Летів її поклик,
срібніший за сурми парадні:
“Спішіть, о герої,
могутні, безжалісні люди!
Ніколи, ніде
не знайти вам жони безпорадніш,
Чий стогін слабкий
вашим вухам жаданіший буде.
Спішіть, о мужі,
обладовані міддю і сталлю.
Терзайте, терзайте
ці груди, для муки розквітлі,
Хай шалом наллються серця,
хай наллються печаллю,
Нехай розпашіють
і втонуть в кривавому світлі.
Давно я чекала на вас,
о звитяжці

читати