Завантажити

зустріне вас як слід.
І буде вам і сіль,
і мед з дупла.
Він – світлий,
в ній – ні блиску, ні кровинки,
Просипались
на воду насінинки:
Одна пливе,
а решта вже спливла.




Вітри на вістрі



Пісня рибаря

Ріко висока, будь мені зелена.
А як не вмієш – будь мені сумна.
Допоки, мерехтлива і смолена,
Живе у тобі тінь мого човна.
Сльозяться очі – крига в них покресла.
Впізнайся в їхніх надрах, глибино.
Хмільні від тебе, сохнуть мої весла –
Ти дихаєш, як дихає вино...
Ріко моя, не клич сестрою Лету.
Ріко моя, верни ім’я мені,
Що я його стебельцем очерету,
Безумний, написав на бистрині.



Сватання до княжни,
або Поціляння в яблуко

Це яблуко у кучерях її,
Що пострілу чекає, мов цілунку,
В півтемній залі сяятиме лунко,
Аж поки діамантові рої
Не опосядуть лучникові очі.
І він примружить ліве. І воно
Сльозу народить, теплу, мов на прощі,
Де він уперше скуштував вино,
Коли іще не вмів тримати лука,
Коли хворів від кожного дощу
І кінь його ще тілом не відчув
Ані нагайки, ані закаблука.
Стріла уже брунькується у лет.
Її за пагін втримати все важче.
І наречена стисне амулет,
І яблуко, червоне, бо пропаще,
Спітніє густо краплями роси,
Засвідчивши наближення світання…
І в трьох служниць затихне за гортанню
Таке доречне: “Господи, спаси”…
Цей постріл вийде надто затяжним.
Це яблуко впаде, зійде полуда.
Стріла у грудях юної княжни
Коріння пустить, а цвісти – не буде…



ЗАВІЯНИЙ ВІТРОМ, або АНТИКА-2

Ти варвар голодний. Ти скелям не зодчий.
Не ти на них низав тумани рябі –
А шпиль, що нагадує замок твій отчий,
Намислений кимось на згубу тобі.
Хребти ці непевні, мов кардіограми
Старенької Геї, що просить води.
Ти віриш у лука, тож правиш вітрами –
Невипиті грози з очей відведи.
Стріла твоя віща – у щось таки влучиш.
Чи серце чаїне її обпече,
Чи сивих кокосів туга шкаралуща
Осиплеться друзком тобі на плече.
Натягуй, не цілься, хто вічний – вціліє.
Щасливі лінивці сопуть уві сні.
У присмерку кров має присмак олії
І, мабуть, так само шкварчить на вогні.
Дивися, не мружся, на сонце, що тоне, –
Бо тільки у небі дванадцять проб’є,
Печаль Посейдона, на колір бездонна,
Поглине цей острів за те, що він є…



САМОЗВАНЕЦЬ INKOGNITO

Ти знайшов повню у вікні,
А себе у дзеркалі – ні.
То мана, і вона мина.
Прокидаєшся – аж весна!
Високосна, як Божий світ,
Великодня, як вербин цвіт.
Хтось міста палив, хтось – мости,
Хтось – листи, але ні, не ти…
Тож візьми цю весну собі:
Хоч по скибці роздай юрбі,
Хоч у чарки розлий по сто –
Не осудить тебе ніхто.
Ти приватний власник весни.
І немає у тім вини.
Ти в законі, бо ж не украв.
Ти причетний до росту трав.
Це навіки. Це по житті.
І за це не дають статті.
Тільки трепет пройма, коли
Тоне в хмарах лунке “курли”…
Лист осяде на струнний ряд.
Це про тебе? Та ні, навряд…
Лиш двірник, що асфальт шкребе,
Пам’ятає, як звуть тебе…



БАЛАДА ПРО ВИТЯЗЯ

Він дуби підсікав сонцелезим мечем,
Кулаками нівечив скелі…
Забрели в його край сорок тисяч нікчем –
Він зібрався у бій, а в келії
Свою душу лишив, аби вдень і вночі
Та молилася ревно Богу,
Щоб не чула душа передзвону мечів,
А благала про перемогу.
І встелив його шлях кучерявий ромен,
Дні набрякли у хмарах сизих –
І явився душі злоторунний овен,
І янголи явились в ризах.
І в комірку її просочилась трава,
Зарожевів там запах миро,
Шепотіли янголи таємні слова,
І овен став пастися мирно.
І заснула душа, і її повели
У небесні сади янголи –
По краях, де була невідомо коли,
І по тих, у яких ніколи…
Де альтанки і лози, що їх обплели,
Де проміння стіка в криниці…
Та нізвідки знялися земні попели,
Защипали душі зіниці.
Замигтів її сон, і забекав овен –
І примарилось поле бою,
Де господарю стріли стриміли з рамен
І хилився він головою…
Але, мабуть, іще не настав йому час,
Бо почула душа клич рогу,
І янголи святі подали їй меча,
Щоб летіла душа в підмогу…



ПЕРЕДЧУТТЯ ІТАКИ

Спішать квартали – і нема кінця їм.
Це шлях від пункту А до пункту Б,
Де гейші з непокритими серцями
В очах твоїх знаходять не себе.
Бо глибшають і піняться зіниці –
В них кане люд з мостів, балконів, веж…
Ти, мов павук, з усіх світів по нитці
Сотаєш душу і стіжком плетеш.
Грипозний смерч в повітрі й Інтернеті.
Хто на твої послання відповість?
Ще сто віків кружляти цій планеті
Довкіл кілочка, що зоветься вісь.
Ще сто віків в чеканні чи на чатах
Тінь Пенелопи не опустить вій.
А Прорізна впадатиме в Хрещатик
В стрімкій несудноплавності своїй.
Ростуть із ребер риби, звірі, люди.
Ще не зачаті тільки кораблі.
Як є Суддя, то суду нам не буде,
Допоки сонце висне на стеблі.
На падолист вчинятиме атаки
Старий двірник, похилий, мов ліхтар…
А ти ітимеш, і така Ітака
Тобі світити буде з-поза хмар…

читати