Завантажити

Книга перша
(1988–1991)

Мене назовуть листопадом



Asper з айстрами


***
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені дзвонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…


***
Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, є хто здатний
Стверджувати вперто,
Може, й справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінявім льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайомо зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.



Казочка
Чийсь білий плащ розвіявся, як вічність.
І два сторіччя вигнули вербу.
І заглянула горличка у вічі:
– Ворли, ворли. Забув мене. Забув.
А тут колись продзенькала карета…
Чи я тут жив, чи, може, просто був?
Волога пам’ять древньої планети
Ворушиться в голубчинім зобу.
І вигасає. Тільки щось далеке
Тривожить душу тричі на добу.
І шум дощу, немов голубчин клекіт.
А я забув. Пробач мені. Забув.



***
Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, –
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А може, просто вогкість на очах.


***
Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
– Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
– Я вас веду чи ви мене?
– Хлопче, ти тільки сам.



***
А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я крізь нього пройти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може, я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід – то гріх.
Це неправда, що я не вернуся.


***
Все було розмірено і просто.
Скрип трамваю, сизі паркани…
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з’явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв: “Невже не пізнаєте?”
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тисся, бо цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
– Що у цього хлопця там за справа?
– Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.


Під Кам’янцем
Десь дві дороги тінню загативши,
Ржавіє чорний дуб, немов пістоль.
У ньому нишком пишуть сірі миші
Зубасту правду їхніх вічних доль.
Доспіють вишні, і півні допіють –
Прозорий кінь не їстиме із рук.
А трави досі щуляться й пітніють,
Де танцював аркана Кармелюк…


***
Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці є зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.


***
А при дорозі достигли сливи,
А від пилюки подітись ніде,
А той автобус такий щасливий,
Напевно, з того, що просто їде.



***
Коли журавлі повертаються в літо,
Заздрити їм не варто.
Вони вже ніколи не посивіють
Від першого снігу –
Лише від старості…






П’ять мовчань
Переклади


З Марини Цвєтаєвої
***
В старого дзеркала в очах,
Де Всесвіт вміщено,
Я хочу видивитись шлях,
Що Вам провіщено.
Ось Ви на борті корабля…
Маршрути сплутані…
Ви в димі поїзда… Поля
В жалобній сутіні.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.


З Сергія ЄсЄніна
***
От і до побачення, мій друже.
Хочеш – випий, хочеш – помолись.
На розлуку гнівайся не дуже, –
Час прийде, і стрінемось колись.
Ні руки, ні погляду, ні слова,
Годі. Недописаний – не вірш.
Помирати в цім житті не ново,
Але й жити – також не новіш…


З Анни Ахматової
***
Б.П.
Наче донька сліпого Едіпа,
Муза в безвість провидця

читати