Завантажити

сьомою струною.
На звук не дочекається луни.
І лишиться до ранку тишиною…



;;;
А тут дрижать високовольтні лінії,
І світ замерз в коров’ячих слідах.
Хтось журавля із вирію не вимріяв –
Саменьке пір’я падає на дах.
А ті, хто не навчились бути сивими,
Іще навчаться плакати в полин.
Кружляє журавель затертим символом.
Замало на гніздо йому стеблин…



;;;
Леоніду Глібову
Покличуть ночі в далечі,
І чорне сонце – ввиш…
Мій дзвін об тишу вдариться:
“Облиш мене, облиш…”
О верби, верби, вербоньки,
Чия на вас вина?
Ну, хто сказав: “Не вернеться”?
Ще вернеться весна…



;;;
На білім, на білім, на білім коні
Лягти і закрити повіки.
На іскри тюльпанів, на прошви стерні.
Навіки. Навіки. Навіки.
Хай пнеться коріння. Хай світяться пні.
Там глибше є храм шпичастий.
Ти вершником мертвим на білім коні
Прибудеш на прощу вчасно.



;;;
Недоквітнуть сади
У вологих дівочих косах.
Запечуться сліди
В нікуди, в нікуди, в нікуди.
Ти за мною не йди –
Я згублюся в пустелях босих…
І попрошу води.
Повернувшись, попрошу води…




Пора полину


;;;
Пора, пора. Напевно, що пора.
Далекий світ вертається додому.
Печаль стара. І ніч така стара,
Як світлий хруст у вогнищі рудому.
Все як тоді. І листя по воді.
Все як тоді. І краплі на волоссі.
І два здригання, вогкі і тверді.
І два тремтіння, стиснуті і босі…
Іскриться в тьмі непройдена межа.
І виє пес свою високу втому.
Все як тоді. І ти ще не чужа…
Далекий світ вертається додому.



;;;
…І приходить старенький чорт.
В найтемніші приходить ночі.
І шепоче не знати що.
Чи молитву якусь шепоче…
Де під місяць хрести зійшлись,
Він на землю клякає босо.
І цілує її. І їсть.
І не видно його, бо осінь…



;;;
Я пам’ятав усе своє майбутнє.
В моїх каретах пріли скакуни.
Та каркнув ворон. Каркнув на розпутті.
І стало все далеким, як вони…
Зоря Полин у паростках полинних
По ночах проростає із землі.
І йдуть листи за підписом невинних.
Лаури, Беатріче, Наталі…



;;;
Віктору Цою,
цитуючи Олександра Башлачова

За вікнами дощ, за вікнами дощ.
На вікнах пітьма і цвіль.
Болить? – ну і що ж? Болить –
ну і що ж?
Який це, до чорта, біль?
А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…



;;;
Ти ж знаєш, що буває,
Коли сходяться два береги,
Які тримають
Ціле море любові,
Непідвладне політиці Хусейна.
Наталка Левчун

І ступає Хтось по воді.
І ревуть Його вороги…
Ти ж чим хочеш – тим володій,
Коли сходяться береги.
Ще хтось хвилю уб’є веслом.
Хтось натягне свій лук тугий.
Та на чорта потрібне зло,
Коли сходяться береги?..
І зникає пітьма, як дим.
А з пітьмою зникає все.
Лиш нізвідки у нікуди
Курить люльку старий Хусейн…



;;;
Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я – той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес –
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я та бурий пес.



Post scriptum
Ви не ждіть. Я приходжу ночами,
Коли зорі падуть на вас.
Коли кішки вічми пророчими
Зупиняють ревучий час.
Мерхнуть межі в космічнім кресленні,
Тільки кроки мої дзвенять.
Тільки верби мовчать нечесані
Над могилами вербенят.
Хай тумани кіньми з’їжджаються,
Білим сутінком по воді.
Все сивіє. Усе прощається.
Тільки яблука – молоді…





Книга третя
(1993–1995)
Тінь сови


Летюча Голландія

;;;
Я падаю вище. Я падаю вище.
Заплуталось сонце в розквітлих дротах.
Я знаю ці вишні, ці вибухлі вишні…
Та я їм не вітер. І навіть не птах…
Та я й не літаю, – я падаю в небо.
Прозоряться іскри в дерев на щоках.
– Мій добрий Каштане, ну що ви… не треба!
Я ж навіть не п’яний. Тим більше, не птах…



Дракон
Зачепившись за місячні стіни,
Розколовши озерний граніт,
Я, востаннє народжений з піни,
Вилітаю у гаснучий світ.
Мчать під крилами Йорки й Камчатки.
Сяють зціплені ікла мої.
Є у світу чотири початки.
Є у світу чотири краї…
Вітер пестить мої блискавиці.
Липне світло до ваших зіниць.
От і все, мої судді і вбивці,
Якщо хочете, падайте ниць.



;;;
Ну от і все. Вона приходить знову.
І мовчки пальці в кучері кладе.
— Твій білий кінь стоптав земну основу.
Твій чорний кінь примчав тебе в ніде.
А далі ніч. А далі буде просто.
Вбіжить Овлур і звернеться на “Ви”.
І буде дощ. І буде час і простір.
І довгий шлях під крилами сови.



;;;
Поверни мене, білий соколе,
Я останній з Савур-гнізда.
Тут у небі годинник цокає.
Там під крильми шумить вода.
Тільки кігті твої смарагдові
Зав’язали малому світ.
Тільки лучник натхненно вгадує
Ледь окреслений наш політ.
І парує прозорим смородом
З цих гримучих чужинських рік.
І гроза стоїть над Княж-городом
І одежі змива з калік.
А степи кишать вурдалаками.
А стерня від чуми руда.
Десь зозуля мене оплакує –
Я останній з її гнізда.
Над лавиною над кипучою,
Переплетене

читати