Завантажити

світи.
Бачиш: свічі засвічені,
І нікого ніде...
Не тремти – це лиш ніченька.
Як сказав – то прийде...




Постріли в зорю

ПЕРЕКЛАДИ



З Юрія Кузнєцова
;;;
Хай-но казку вам найновішу
Розповім на старий мотив,
Як Іванко у поле вийшов
І стрілу навмання пустив.
Срібний напрям її польоту
Світ розкреслив, як слід зорі…
І упала стріла в болото.
Поміж жаби та між вугрі.
Проясніло у тім болоті.
Дно розверзлось – воскрес вогонь.
І жабівна в короні злотій
Підпливла до його долонь…
“Знадобиться на добре діло”, –
Взяв і, повен високих дум, –
Розпоров її біле тіло
І пустив електричний струм.
В диких муках вона вмирала,
Блідло й меркло світило дня.
І в зіницях у дурня грала
Радість вічного пізнання…



З Лариси Рубальської
;;;
Стече чаклунський сон
У келихову сутінь.
Розплавлена свіча
Затопить дзеркала.
Цей вогник-напівтон
До ранку буде сутнім.
Словам же вийшов час.
В них пустка і зола…
Слова, слова, слова,
Гра дзеркала кривого.
Слова, слова, слова,
Мов постріли в зорю.
А свічка ще жива…
Пробачте, ради Бога…
А свічка ще жива.
Я скоро догорю.
Під вашим під вікном
Не забрязкоче дзвоник.
Не сплутає слідів
Мій вічноспішний крок.
Завершення, як світ,
Прекрасне і солоне.
Як пил моїх зірок.
Як пил моїх зірок…
Придумайте сюжет
Про ніжність і про літо,
Де зім’ята трава
І дві волошки в ній…
Розсипаним драже
Закотяться в століття
Слова, слова, слова,
Даремні і смішні.
Під вашим під вікном
Не забрязкоче дзвоник.
Я скоро догорю
У світлотінях скла.
Завершення, як світ,
Прекрасне і солоне.
А ти кудись пішла…
Навіщо ти пішла?..



Із Ґвідо Кавальканті
Ця прекрасна пані, пані із Тулузи
У зіницях світлих, у тонкому стані
Має щось небесне від моєї музи,
Має щось подібне до моєї пані.
Аж душа тріпоче, всім вітрам відкрита,
І не зізнається, що належить іншій,
Що її єдина справжня сеньйорита
Десь живе в ній глибше, у священній ніші.
Жевріє, мов свічка, ніжна таємниця,
Тож душа віддавна зріднена з любов’ю,
Пурхає у небо, мліє, промениться.
І назад вертає, злякана собою,
Щулиться у серці, зранена останнім
Поглядом двосічним немоєї пані.



З Йоганна Вольфґанґа фон Ґете
(за Жуковським)

Лісовий цар

Стукочуть копита і тлумлять полин –
То вершник спізнілий із сином малим.
Тремтячий хлопчисько припав до вітця.
А хаща – до неба. А шлях – без кінця.
Загострені віти, мов кігті сови.
– Татусю, там очі… Там цар лісовий!
У нього корона й густа борода…
– Та що ти? То тільки туман та вода.
– Я тут, озирнися до мене, малюк!
Я місячним шовком твій зір устелю.
Не бійся, лишайся в моїй стороні –
Для тебе палаци мої осяйні!
Тремтячий хлопчисько припав до вітця.
– Татусю, він щастя мені обіця.
– Та що ти, мій сину? Причулось тобі.
То вітер ворушить гілля на вербі.
– До мене, мій пажу! Тут вічність і сміх.
Тут дочок прекрасних пізнаєш моїх.
Дивись, як літають, як в’ються вони…
Іди з ними, хлопче, у вільхові сни!
– Татусю, вогні. То він дочок склика…
І чорна гарячка трясе малюка.
– Та ні, все спокійно у темній ночі.
То блимають гниллю намоклі корчі.
– Змирися, дитино! Далеко твій дім.
Невільно чи вільно – а будеш моїм!
– Як дихати важко… Як страшно мені.
– Лишайся, лишайся в моїй стороні!
Наляканий вершник не скаче – летить.
І стогне дитина. І плащ лопотить.
Зажевріло небо. Скінчились ліси.
Холодний лежав на руках його син…




Море хитається



Цикл без назви
Ользі на прізвизько Хом’як
;
Були в гнідого ноги дерев’яні.
Були в гнідого очі навісні… –
Афіною по чорному майдані
Ти мчала на троянському коні.
Губилось небо в сивих зодіаках
Десь на межі незвершеного дня…
І я тебе жалів і майже плакав,
Що ти не вмієш падати з коня.

;
А ти й не знаєш –
Погано мені. Погано.
По цілім світі
Нажовто палає дощ.
Ще зовсім рано.
Туди іще зовсім рано.
У Ахероні
Ще тінь не стекла із площ.
Тут ходять люди.
На чорта вони тут ходять?
Хмільні дерева
Шикуються в думний ряд.
Неонний спалах –
І пада іскра на протяг.
І завмирає –
Рукописи ж не горять…
;
Тс-с… Я чую голуба у твоїх грудях…
За шумом крил
Я здогадуюся, що він сивий.
Шкода, що я не можу
Погодувати його з руки –
Він, мабуть, так любить
Кришений хлібчик…
Кожного вечора,
Коли з Місяця падає листя,
Я молюсь Владареві птахів, –
Щоб не кликав Він голуба твого
Раніш від моєї голубки…

;
Цей парк минає. Здрастуй, я пішов.
Бо в сонця колір квітів Маргарити.
І скрип моїх подертих підошов
Ефектніший, ніж здатність говорити.
Хай буде шумно! Хай кричать коти!
Хай вибухають яблука червоні…
Бо дика гілка може прорости
Дитячим пістолетом біля скроні.
А рівно в північ вдарить листопад.
І мокрі лавки кануть в круговерті.
І в сивім світлі паркових лампад
Не буде ані стежки, ані смерті…



;;;
“Ви чули: піднялися ціни на небо…”
Маріанна Кіяновська
Тихіше, панове, тихіше, – там дзвони…
Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.
Він чорний, як сонце. А сонце – червоне.
І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.
Тихіше, панове, тихіше,

читати