Завантажити

нім забудуть злякані Сирени
Високі звуки власних серенад…
…І лиш весло з Харонового плоту
За двісті миль до паралелі ікс
Нам нагадає із коловороту,
Що тут колись впадав у море Стікс…



;;;
М.М.
Цоки-цоки, білий сніг…
Сутінь голубина.
Дайте вершнику нічліг.
А коневі сіна.
Кінь усім своїм гріхам
Протиставить версти.
– Хто ти, хлопче, князь чи хан?
Доки маю везти?
На долоні – далина.
На червоній – сива,
І така з криниць луна,
Що іти несила.
Кануть тіні ластів’ят
В лона сірих відер.
Буде й вершнику – “Віват!”,
І коневі – вітер…



;;;
Іванові Андрусяку

І приходить той час.
І на вітрі шаліють коти.
І щаблями антен хтось у білому
долу спускається.
Вічний промінь дзвенить.
Треба тільки сказати: “Прости”.
Вічний промінь дзвенить. Я ридаю.
Здається, так каються…
Це ще важче часом,
ніж у двадцять не бути старим,
Ніж у місяць нісан не кричати по ночах,
як водиться.
У котячих очах задзеркально
відсвічує грім…
То Михайло Булгаков надламаним сміхом
заходиться…




;;;
Коли у пустелі у них закінчувалася вода –
Вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.
Потім щоночі їм снилося,
Як з гілки сухого дерева
До піни в горлі хрипить ворона.
Іноді вони помічали, що у ворони червоні очі.
І тоді їх знову мучила спрага.
Так вони ставали собою…




;;;
Олександру Башлачову
Там сьогодні туман.
Не дивіться туди, перехожі.
Там розводять мости.
А бруківку мести – суєта.
– Ти останній? Та ні.
А хоча, я не впевнений. Може…
– Ти літаєш? Та ні.
А хоча, я не впевнений. Так.
Ти ідеш чи стоїш.
У тумані немає різниці.
Він рудий по рудім.
Лиш на вітрі краї – золоті.
А дзвонар ще сидить
На саменькім вершечку дзвіниці,
І на Думськім годиннику –
Десять хвилин по житті.



;;;
Сонце стекло у шпарку.
Темно, хоч в око стрель.
Ходить по древнім парку
Чокнутий менестрель.
Рве золоті ранети.
Топче нетлінний прах.
Киньте йому монету,
Срібну, як Божий Страх.
Знову земля і небо
Зшиті косим дощем.
– Що тобі, хлопче, треба?
Може, подати ще?
Ставить кущам підніжки,
Падає в чорну стинь.
Вистав, бідаче, ріжки,
Бороду відпусти.
Тчуть павуки тенета
На чотирьох вітрах.
Тане в руці монета.
Скапує Божий Страх…



;;;
Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він – Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Він же знає. Знає, та не каже.
Лиш на схилі Чорної ріки
З-поміж звірів обирає пажа
(Звірі ті – здебільшого вовки) …
Поза тим, закутавшись у славу,
Огляда князівство степове
І кудись на вічну переправу
Жеребця каурого зове…
Нагукавшись, ошалілий наче,
Хлебче кров з осикових сердець.
Ні. Мабуть, не все іще він бачив…
Бо не йде каурий жеребець.



Пілігрими
Нічка чорна, як душа.
Братчики, не спіть…
Там у тінях спориша
Шастає ведмідь.
Чули стогін? То не птах…
Господи, прости…
У глухих очеретах
Водяться чорти…
Вітер димом зависа.
Буками трясе.
Помоліться в небеса.
То іще не все.
Ясен білий, мов хорват,
Вгору пне персти.
Світить в небі вікна хат,
Щоб і нам дійти…



;;;
Жив та був чоловік у Китаї старім.
І на нього дивились косо там.
Чорний пояс при нім.
Слава, гроші і дім…
А подумав – і став філософом.
І засмаг його сад золотавим пушком.
Два світи засвітились лотосом.
Він замкнув свою ніч. І пішов, і пішов.
Тихо-тихо. Бо став філософом…



Вечірнє
Тьмяно проступить в небі тугім
Кров королів крізь обрій.
Бачите замок? Чуєте грім?
Плескайте, люди добрі…
Там на полотнах тисячі літ
Дихають очі сірі…
Блимають нетлі. Скапує лід.
Буде і вам по вірі…
Стихне у вухах дзенькіт рапір,
Рипне петля на брамі.
– Дайте цигарку, пане Шекспір.
– Вибачте, ми у храмі…



;;;
А ті смереки так бояться смерті.
Такі туманні, звихрені такі…
А їхні тіні вже вітрами стерті.
А їхні душі все іще стрімкі.
Десь там під небом, жовтим та далеким,
Хребтом вогненним здиблюється гладь.
Шумлять над Стіксом зрубані смереки.
Стоять собі прозорі і шумлять…



Балада про чорного пса
“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду...”
Покотилося пір’ячко,
Куди вітер подув.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм...”
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, –
Як сказав, то прийду...”
... І зачалась із просині
Сива тінь кажана...
Залишившись без осені,
Заридала жона...
Домовик її змучений
Кинув хату мести:
Був би грамоті учений –
Сам би слав їй листи.
... Жовті свічі засвічені.
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма...”
А на згаслім подвір’ячку
Тільки пес та пітьма.
Сухоребрий приблудонька...
Вовна клоччям звиса.
А зіниці – о людоньки! –
Несобачі у пса.
Не злякалась погладити...
Відсахнулась – пече...
Чи не в твого у ладонька
Він позичив очей?..
А печаль потойбічна їх –
От і правда уся.
Сліз не стане для відчаю, –
Тож сміятимешся...
Гой, Маріє, Марієчко,
Пробудись, не тремти...
Просто звихрило пір’ячко
Задзеркальні

читати