Завантажити

у чистім полі.
Старенький місяць, юні бур’яни.
І вічні кроки попри дві тополі,
І мокра постать родом із весни. –
Це ти, покірна місяцю і долі,
Що здатна дати стрічному ім’я.
А стрічний – тільки дощ, без парасолі.
Самотній і здорожений, як я…



;;;
Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Свічка помре, і вперше
Я не впізнаю вас.
Тріснуть дроти з напруги,
Стлумить шосе камаз.
Зірка впаде, і вдруге
Я не впізнаю вас.
Джин, що живе в касеті,
Пустить по колу вальс.
Північ проб’є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Вигаснуть пульсу в такт.
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?..



;;;
Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини –
Поковзнеться нога.
Срібний пазур сорочку розірве...
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…



;;;
А що не писав – вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова, і злягли сподіванки.
На склі порохами осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І ніч мою тисли бетонові плити.
А ти ворожила на білу дорогу,
Чи в доброму Львові не сталось нічого…



;;;
Василю Стусу
Тоді ще наливалися теплом
Червонобокі сни в чиємусь літі.
Усе це раз колись уже було.
Усе це повторилося на світі.
Сахнувся спокій від рипких воріт,
І стежка задихнулася ходою…
І слухав світ, як стиглі ночі з віт
Хтось пошепки зриває над водою…



;;;
Ми будем жити довго, мов печаль.
А може, трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер – в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що вигнулось ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви – прайдом,
бджоли – роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив – нас було би троє…



PОSТ SСRІРТUM
Ти колись мою тишу випестив.
Ти мій крик поховав у млі.
І якось не зумів я випасти
Із тремтячих долонь землі.
Репне хмара тугою просинню.
Ну, а слово лише одне…
Назовуть мене просто Осінню.
Листопадом назвуть мене…




Книга друга
(1991–1993)

Осінь на Місяці,
або Усміх Дракона


Право початись


;;;
Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.



;;;
Утратили мову дзвони.
І зникла пташва кудись.
– Добридень, старий драконе.
Кому ти сьогодні снивсь?
В очах твоїх блиск сапфірний.
Твій хвіст вивертає твердь.
– Кому ти сьогодні вірний?
В чию закохався смерть?..
А ікла іскряться натще –
Невже це і весь закон?
Враз клекіт у горлі… Плаче? –
Сміється старий Дракон.



;;;
На Місяці – осінь.
Він змерк і пожовк.
Я вию у просинь.
Я – Місячний вовк.
А там, у туманах,
Хтось дикий, як я...
Навий мені ранок,
Вовчице моя…



;;;
Не бійтесь самотності в чорному лісі.
Коли ви безпомічні – ви святі.
Коли ви святі – ви невразимі.
Не бійтесь самотності в чорному лісі.



;;;
Тремтять нашорошені скелі.
Тремким і твій голос зроста.
Ти тут одинока, Офеліє.
Ти можеш лічити до ста.
Тій, хто у душі нереїда,
Не дивно тужити за дном.
Хай розум нічого не відає
Про вічність між сонцем і сном,
Де водам підвладні епохи,
Де спокій пружний і густий...
А тут в тебе часу лиш трохи є –
Якраз, щоб вінок доплести...
Бо долі циклопове око,
Що висне в зеніті ненасть,
Не лишить тебе одинокою
І світу тебе не віддасть...



Едіпіада

Він прийшов молодим чоловіком.
Стис їй руку і сів при стіні.
І сказав: “Будем разом навіки.
Не дивись тільки в очі мені…”
А у глеках вино не прокисло.
І громи не прорвали ночей.
Лиш помітив сусідський хлопчисько,
Що у дядька немає очей…



;;;
Тамарі Севернюк
Зіниці болотного духа
Пожовклі й вітрами хмільні.
Сидить їжачиха і слуха,
Як місяць бурмоче вві сні.
В ялиновій вічності синій,
Де квилить незрима сова, –
Як музика Моцарта, іній…
І наші сліди, мов слова.



;;;
Темно. Страшно.
Плакати не можна.
Ігор Павлюк
А коли не можна плакати, –
Починається війна.
Срібно-чорними атаками
За розхрестями вікна.
Треба впасти і затихнути.
Треба слухати громи.
…Бо коли не можна дихати, –
Починаємося ми…



;;;
Там, де дим небеса підпер
Над навіки заснулим містом,
Я долонями очі тер –
Назовіть мене терористом…
Я за щось довіряв сльозам.
Я блукав цим шаленим краєм…
Був я дикий. І був я Сам. –
Назовіть мене самураєм…
В міфах мандрів і снах осель
Перемішано час і відстань.
А

читати