Завантажити

самі
Загубили мене в цьому світі.



Напередодні

Я поїздам повірю скоро,
Нехай везуть, куди бажають.
Хай на вокзал зійдуться хором
Ті, що мене не проводжають.
Махну крізь шторки шапкам сірим,
Колеса брязнуть за наказом.
Я ще комусь би щось довірив…
Та вже, напевно, іншим разом.



;;;
Завтра буде вечір для історії,
Під ногами вибухне зима.
Побажайте ґлорії-вікторії,
Побажайте хоч би жартома.
Буду йти простий і неображений,
Буду йти, як всі мої сніги,
Не чужий, не впізнаний, не зраджений,
Поки що не битий за борги.
Світлотінь ковзне світами й лицями,
І на честь усіх, що впали ниць,
Вічність освятиться блискавицями,
Вирвавшись на волю із зіниць.



Сивий ведмідь
сибірська балада

Пургою марила тайга.
Тягнув хлопчак сліди і втому.
Боліли сльози і нога.
До неба ближче, ніж додому.
То просто світ – угору дном.
Сніг свіжий старший за торішній…
Тому й хвилини вже неспішні –
Вони тебе утішать сном.
Обліплять душу їх рої,
А те, що зараз зветься відчай,
Навік примерзне до обличчя
І стане спокоєм твоїм…
Чекай! Твій сон, мов наст, крихкий! –
Він репнув, а між хуртовини
Зійшли зірки очей звіриних…
Та ні – людських очей зірки.
Замкнувся світ на сто мовчань.
І при ялині, що без тіні,
Явились жінка із дівчам
І хатка, вимощена в іній.

;
Сочіла на столі кутя.
Чай пихкотів малинним духом.
Питала жінка про життя,
І кіт ворушив сивим вухом.
“Хворіє бабця, як завжди,
Все стогне: “Ваню ж мій, Іванку”…
От я і вибрався сюди
Шукати ягоду-зим’янку.
Цілюща, кажуть, – я й пішов.
Лиш трохи вибився з дороги…”
Кладе дівча рівненький шов
На кожушок його вологий.
Шаманить вітер по тайзі.
Регоче басом князь болота.
Та нишкне все, як біль в нозі,
Перед всевладністю дрімоти.
І ти на вогник золотий
У снах пройдеш по диких зворах,
Щоб під подушкою знайти
Торбинку ягід чудотворних.
Їх ґрона срібні і рясні.
Щасливих сліз замерзлі ґрона.
З лози, що ангел-оборонник
Садив для тебе навесні…
;
Світав прощання тихий щем,
І слідом голос линув, линув:
„Захочеш стрінутись іще,
То обійди стару ялину.
Лиш не порви зірчаних меж.
Лиш не зламай дитячу віру:
Якщо два рази обійдеш,
То станеш звіром, звіром, зві-і-ро-ом…”
Він озирнувся в млу століть,
Де світ завис на ранніх зорях, –
А там ведмедиця стоїть
І ведмежатко з нею поряд.
;
Уже і селище знайшлось:
Цибатим коминам не спиться.
З одного каркає про щось –
Ну бозна-хто, але не птиця.
У вуха дме недобрий знак.
Немов хрести, стовпи дорожні.
То раптом глянув хтось не так,
То відра брязнули порожні.
Назустріч кашляє сусід,
А з ним чужі виходять з двору:
“Куди спішиш, босячий рід?
Твоя стара померла вчора…”
Земля припала до колін,
І воронням сипнуло в скроні.
Двериний скрегіт жовтих стін
Застиг, як тріщина на дзвоні.
Обняти вицвілий поріг.
Шкребти і плакати до ранку.
– Ти надто довго, внучку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
Свята пурга – без неба й дна.
Сніг, наче сон твій, – глибше, глибше.
Час липне студнем до вікна,
І вічність памороззю дише.
;
О де ти, ніченько? Світи.
Світи-рахуй свої хвилини.
Вже хлопець років двадцяти
Бреде до віщої ялини.
І знов тугий гіллястий стан.
І знову постаті знайомі.
Ти чуєш, ноче? Він, Іван, –
Чеканий гість у їхнім домі.
– Ну, як живеш?
– Та так, живу.
Глухий цвіркун гуде в запіччі.
І вікна вірять в синяву.
І в сині вікна вірять свічі.
Дівча вже дівчина. Дивись.
А жінка сильно постаріла.
Мов попіл в коси натрусивсь,
Торік, коли тайга горіла.
Вона всміхається, і враз
Свіча повню в зіницях будить:
“Лишайся в нас… Лишайся в нас.
То, може, й щастя з нами буде”.
І шапка мучиться в руках,
До скла втирається світання,
І зірка ценькає об дах,
Забута, тиха і остання…
Ще чай. Пора. Крізь сон воріт
Він рипотить морозним кроком,
І проводжа зеленим оком
Його з вікна старезний кіт.
З уламків сонце світ склада.
– Я повернусь!
– Бувай, Іванку!
Стоїть ведмедиця на ганку
І ведмедичка молода.
;
День треті валянки сходив.
Десь із тайги плелись мисливці.
І тяг Іван цебро води
Із задубілої криниці.
Поглянув – вислизло цебро...
Багрянець на мисливській стежі.
По сліду саннім – свіжа кров.
На санях – туші дві. Ведмежі.
Притислось небо до землі,
Як ти здіймав свою ломаку,
І ті, смішні, дурні і злі,
Палили вгору з переляку.
„Заходь же збоку! Бий у пах!
Він зовсім з глузду з’їхав, брацця!”
А знаєш – то була їх праця.
Кров, та не гріх на їх руках.
В зіницях вистудилась мідь,
А зливок іншого металу
В долоні виблиснув: „Беріть.
Віддайте те, що вполювали…”
;
Розверзла ніч небесне дно.
Димок над селищем повився.
Хтось із місцевих у вікно
Чужої хати задивився.
Там на долівці дві труни,
Свічок і тіней переливи.
Припав навколішки при них
В молитві хлопець. Сивий-сивий.
;
Пожежа. Галас. Все. Кінець.
Господар зник. Не стало хати.
Сухий ялиновий вінець
Лишився в попелі лежати.
Сусіди мовлять – був дивак.
Нечистий був – мисливці мовлять.
А вітер – ач! – шапки здува:
Хай сам і душу цю відмолить…
;
А він іде, іде,

читати