Завантажити

іде.
Крізь вир, крізь сон. В останній силі.
Усі стежки ведуть в ніде.
У вітру також пасма сиві.
Відлуння пульсу… Голос? Дзвін? –
Те, на чім світ зійшовся клином…
„Звідсіль верста. А може, дві.
Тож зустрічай мене, Ялино…”
І, втихомиривши пургу,
Напнули кедри тьму пророчу.
Твій слід кривавиться в снігу…
„Я зможу. Мушу. Я… не хочу…”
Хатини тіло. Саван-шовк.
Іскристе дерево в серпанку.
– А ти так довго, довго йшов –
Назад запізно, мій Іванку…
Ось коло. Друге. Вихор. Мить…
І світ вже знову неквапливий.
Тепер живе в тайзі ведмідь.
Він, кажуть, сивий. Зовсім сивий.
Як десь мисливець-лиходій
Завалить звіра без потреби,
То Сивий, кажуть, отоді
Візьме напасника до себе.
А спати, кажуть, не ляга –
Мережить слідом кожну зиму.
Лишень як смеркне – тче пурга
Кошлату тінь, удень незриму.
І стугонить кедровий страх…
На кого зустріч припаде ця?..
А кров, замерзши на слідах,
Під вечір сивою здається.




Необірваним яблукам

;;;
Задивившись у місячні лики
В глибині заліхтарених площ,
Усміхнешся і станеш великим,
Усміхнешся і станеш, як дощ.
Коли вимрієш в небі лелеку
І рвонешся за ним навздогін,
Усміхнешся і станеш далеким,
Усміхнешся і станеш, як він.
І коли за сліпучою гранню
Осягнеш, що земля не твоя, –
Заридаєш і станеш останнім,
Усміхнешся і станеш, як я.



;;;
Мар’яні Нейметі
І все, що є, – примарне, наче гори,
Дрімуче, мов нотатки чорнові...
Цей теплий камінь досі не говорить.
Лише цвіте щоосені в траві.
Ніхто ніколи не почує крику.
А як почує – затремтить рука,
Щоб, з того крику витесавши скрипку,
Порвати струни ніжністю смичка.



;;;
Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучий,
А на світі вже буде темно.
І ковзне вужем між вуглинами
Довжелезний блискучий відчай.
Як розверзнеться вир ялиновий,
Хто не кидав дров – хай не свідчить.
На щоках кров вогню запечена.
Замело мене чорне листя.
Може, істина ще не речена,
А її вже усі зреклися…



;;;
Він підніметься з дикого яру,
Довгий сон, перший страх, тихий звір,
Щоб, учувши далеку гітару,
Задивитись в кометяний вир.
А печаль буде зватися вітром
І хитатиме всохлий полин.
Чорні віти, відчахнуті вістрям,
Осипатися будуть з ялин.
І на поклик високої долі,
Завагавшись на мить на краю,
Білосніжний підстрелений олень
Перескочить безодню свою.



;;;
Дороги були неміряні,
І вітер манив коня
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
Де шлях перетне нам з коником
Безкрайня душа сльози.



;;;
Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто – дійшов, хто не зміг;
Решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…



Сад
Необірваним яблукам
Важко робитися сивими.
Відрипівши не в лад,
Промерзають мої сліди.
От і все, от і все.
Якщо можна, зостаньтеся сильними,
Лиш ніхто, лиш ніхто
Хай повік не приходить сюди…
Тут немає алей
І немає де свічки поставити,
У столітнім тумані
Цар-голуб зіниці клює.
Правда, є десь вікно,
Але що воно може поправити?
Скрижаніле, сліпе,
Не моє, не моє, не моє…
А клітини ночей,
Що колись називалися обрієм,
Тихо в землю течуть
Без тепла і без власних ознак.
Не приходьте сюди,
Якщо навіть залишитесь добрими,
А як хтось би прийшов,
Ну то що вже? Нехай буде так.




Прірва небесна


;;;
Я падав, і здригалася вода.
Так легко спотикнутися об тишу.
Росла колись вербиця молода,
Та, про котру я віршів не напишу.
І бачив я – і плакати не міг, –
Як у калюжі – небі Мезозою –
Всі дев’ятнадцять осеней моїх
Клубочаться останньою грозою.



;;;
Пірнуть дві іскорки з пітьми
В піну вишневого коктейлю.
А це не ми. Не ми. Не ми.
Це тільки свічі пестять стелю.
Це тягне тишею від стін,
Що на чиєсь безсоння хворі.
Долівка скрипне – мабуть, він.
Наш чорний сторож в коридорі.



Ностальґія

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів про пусте питати.
І просив завертати в гості
Ще хоч раз на наш довгий вік.




Провесна
І
В той вечір всі калини,
Котрі людьми були,
Горять, кричать і линуть
В полегкості золи.
І чорні їхні лози,
Пізнавши тлінність меж,
На мешти ронять сльози:
“Невже не пізнаєш?”

ІI
Небо втягує дерева, і ті коряться.
Злітають вони, і з коріння їхнього
Земля сиплеться.
І лише Мавчину вербу не пускає за ними
Власна гілка,
Що третього дня сопілкою має стати…


;;;
А в нашім місті, як

читати