Завантажити

половиною
Викликала його сама…

;
І не квітчана, і не вінчана…
Воску звіривши переляк,
Ти почула: “Рятуйся, дівчино”.
Ти уперше спитала: “Як?”
І навчили. Усе, як писано.
І навчили. Про світло й тьму.
Тільки киця зрадливо пирснула.
Тільки пічка зайшлась в диму…
Знову стелиш ряднину латану.
Догоряє твоя свіча.
Знову серце твоє калатає.
Біла свита повзе з плеча.
Чорне небо в очах стискається.
– Відпусти мене. Відпусти.
Ніч палає. Ніхто не кається.
Лиш, як завше, вищать чорти…
Знов намисто по грудях скапує.
Знову скапує жовтий віск.
Киця свічку загасить лапою,
Сонні двері замкне на хвіст.
Розметаєш волосся в темряву.
В білій шиї завмре життя.
І забризкає тьму простелену
Юна кров чи собак виття..
Небо зміниться. Небо спіниться,
Наче кава на молоці.
Чорним місяцем запроміниться
Гострий гребінь в твоїй руці…
Не чеши йому срібних кучерів.
Не в’яжи його душу сном…
Бачиш, в небі дві зірки змучені
Вже тремтять за твоїм вікном.
Він напився хмільної вічності.
Він лежить біля ніг твоїх.
Не розчісуй. Не треба, дівчино.
Ну навіщо тобі цей гріх?
…І загрюкали. – Двері вибили.
Розкололася тінь вікна.
Хтось пробив його серце вилами…
Хтось березовий кіл загнав…
Ти мовчала й кудись дивилася.
Ти не чула, як стигне час.
Тільки киця в клубочок звилася
І здригалася раз-по-раз…
Ще не знаєш, що в світі Божому
Ти забудеш усе земне.
І зустрічному перехожому
Прошепочеш: “Візьми мене…”
Як не схоче – зав’єшся косами,
Будеш плакати на вітри.
Будеш полем ходити босою
І дивитися догори…
Небо в себе печаль прийме твою,
А ім’я відбере потік.
І знайдуть тебе в полі мертвою…
На Великдень у чорний рік.



Евтібіда,
або дві стріли для грішниці

А та перша стріла
Її перса прошила.
Ти розсердься, Юпітере.
Кров’ю розсердься… –
Що забула земля,
Як сама согрішила,
Що не встигло дівчисько
Торкнутися серця…
Глянь, здригається степ.
Так останньо і біло.
Глянь, задиханий кінь
Розриває попруги…
І цілує Ереб
Закривавлене тіло.
І блискоче стріла,
Що уб’є її вдруге…



;;;
За мотивами Йосипа Бродського

Був туман до колін.
Був черемховий сніг.
Хто зманився на дзвін,
Той до дня не добіг.
Той упав у траву,
Край зміїних боліт.
На печаль польову.
На звіриний послід.
Там не яд, а роса
На зубах у змії…
Нащо смерті коса? –
В неї очі твої.



;;;
А звір старенький дише через силу,
І струни сну перебирає Норд:
Останній раз ялина сніг струсила –
На ній і замикається акорд.
Не треба так. Не треба. Ну навіщо?
Із цього місця нікуди іти –
Струсила вічний сніг ялина віща,
Останній раз засипавши світи.
Бо світла вже не втримати в корі їй:
Пожежі бути – тільки-но пролий.
Старенький звір між ребер кулю гріє...
А я в сльозах. Бо добрий і малий.



Шлях

Хитається… вершник… іскриться… стерня…
Тумани… тумани… тумани…
Кидайте… каміння… Лише… не в коня…
Бо що… як впаде… І не встане?..

А спішений вершник у білому весь, –
Коса за плечима у нього...
На кутні всміхнеться (не дай же нам днесь):
„Ну, хто буде за вороного?”



Страта характерника,
або Балада про яничара

Старий-старий. Початку світу свідок.
Метнув на тебе іскру з-під брови…
– А дай, турчине, кобзу напослідок.
Дивися тільки – струни не порви…
Хотів подати, так юрба звеліла.
Султан дозволив, тільки – о Аллах! –
Струна найтонша в пальці заболіла.
І дека закровилася в руках.
Юрба пістрява розімкнула коло.
Султан піднявся. Він мовчав і блід.
…Ти пригадав, що звуть тебе Микола.
І що тобі від роду двадцять літ.
І вдарив грім. Їх стільки! Вас лиш двоє.
Та біло світить свита на старім...
– Ах, діду, заберіть мене з собою…
А дідо сиво мружиться: “Ходім…”



Історія однієї неправди

Сказали, швидше б камінь спопелів,
Скоріше б гори впали у провали,
Аніж вони відступляться від слів,
З якими меч на площі цілували.
І вірили їм юні і старі…
Не танув світ. І не тремтіли гори,
І знали тільки злякані щурі,
Коли старий Везувій заговорить.



Битва

Буде сонце вогке і солоне,
Тлустий дзвін струхнеться від іржі.
І підуть беззбройні легіони,
І падуть на зоряній межі.
Поминальну осушивши чарку,
Марс утре із вусів сивину.
Нишком ворон воронові каркне:
“Це, напевно, кар-ра за весну…”



;;;
Кінь заіржав. І виблиски червоні
Порвали в круговерті душу тьми.
Чи то сезонний переліт драконів,
Чи то і не народжувались ми...
Бо, глухнучи від реву древніх течій,
Ослаблі перед покликом Стожар,
Ми канули, розвіялись у вечір,
Як привиди, як спогади, мов жарт...



Прем’єра
За мотивами Лесі Демської

Загас рожевий відблиск на свічі.
Ввірвався вітер, дикий, мов Роландо.
Усе скінчилось. Кидайте мечі.
Хай глядачі вам кидають троянди.
Цей зал не застрахований від сліз,
Бо, задихнувшись вічними словами,
Один із тих, хто був убитий вами,
Не встане поклонитися на біс. . .



;;;
У ліхтарях скінчилася весна.
Оце і називається згасання.
Я перший раз лишився без вікна.
Моя печаль у Всесвіті остання…
“А далі ж як?” – спитаю в тишини.
Вона озветься

читати