Завантажити

вела.
І одна божевільниця-липа
Там у траурнім травні цвіла.
І мені в напівтемній палаті
Він повідав, що бачить уже
Довгий шлях, золотий і крилатий,
Де сам Бог його крок береже…



Із Андрія Вознесенського
Саґа
Ти мене на світанку розбудиш,
Проведеш і, звичайно, пробачиш.
Ти ніколи мене не забудеш,
Ти ніколи мене не побачиш.
Заслонивши тебе від застуди,
Звірю Богу безвихідь розпачну –
Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу.
Цю ріку із мурашками бруду,
Ці споруди поважних призначень
Я ніколи уже не забуду,
Я ніколи уже не побачу.
В безнадійний завітрений ранок
Карі вишні сльозяться незрячо.
Повертатись – прикмета погана:
Я ніколи тебе не побачу.
Раптом стане мізерним і тлінним
Наше нерозуміння з тобою
В порівнянні із нерозумінням
Двох живих і пітьми неживої.
Якщо знову на землю вернемось,
За Гафізом, щасливі на вдачу,
Ми тоді все одно розминемось,
Я ніколи тебе не побачу.
Піднебесся гойднеться хіба що,
Але то заперечення чуда...
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.



З Олександра Кочеткова

Балада про прокурений вагон

О, як це боляче, як дивно
Гілкам, заплетеним грозою,
О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно,
Проллється полум’ям смоли.
– Ми будем разом, – чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, – чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила
І тіні трепетно-незримі, –
З тобою буде добра сила,
Яку колись нам дав сам Бог.
– Якщо ж мені укритись нічим?
Якщо там світ, немов могила?
Якщо ж мені укритись нічим
Від холоду і темноти?
– В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом – я і ти.
– Якщо ж я зникну у нікуди
Відлунням променя сумного?
Якщо ж я зникну у нікуди,
Як цей зірчаний сивий дим?
– За тебе я молитись буду.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись буду,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став смиренним і бездомним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли над вирвищем бездонним
Став дибки потяг на розгоні,
Коли над вирвищем бездонним
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у століття,
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі:
Нікого з них не захистила
Далека зустріч заповітна,
Нікого з них не захистила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь.
Всією кров’ю в них вростіть, –
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Як полишаєте на мить.



Вечір для історії


Марево

Сто сонць. Рожеве озеро.
Вода скажено тепла.
Вона вважає тонучими нас.
І берег, що народжений
В очеретяних стеблах,
У них іще народиться не раз.
Чиєсь високе дихання іскриться і парує.
І ми не озираємось туди,
Де чорне дно здіймається,
Де жовтий мул вирує.
Де перший страх вилазить з-під води…



***
Чи то вершник, чи то привид…
Три дороги, темний ліс…
Хміль брунькується із гриви,
Стук підків у землю вріс.
…Буде їхати-минати,
І, як пил спаде з доріг,
Сивий Довбуш вийде з хати
І присяде на поріг…
І долоні костур стиснуть,
І в зіницях замість сліз
Чорно згаснуть, каро зблиснуть…
Три дороги. Темний ліс…



***
Вона з’явилась із темнотою.
Ковзнула іскрами по стіні.
І запитала: “Ти знаєш, хто я?” –
“Звичайно, знаю. Звичайно, ні...”
Сліпучі кадри – у безвість двері.
Ті давні інші, ким був я сам.
Он звір, що зрадив своїй печері,
Чий погляд – дзеркало небесам...
Безкрайня пам’ять гойда на хвилях
Дрімучий місяць, що догорів.
І так протяжно по мені квилять
Кошлаті родичі на горі...
“Поблідни, хлопче, від світла таїн.
Хай накладається дно на дно...” –
Вона всю ніч напроліт мотає
Документальне своє кіно...
У мідних латах душі затісно.
Шалені коні. Каміння з пращ.
І знову місяць в тонелі висне.
І знову чути знайомий плач...
Зав’язка балу. І та, у білім.
Криштальні друзки. Рядки в альбом.
Сурма – в дорогу. Листи відцвілі,
І мертвий місяць на них гербом...
Та небу дня би. Воно багряне.
Сни недопиті – лиш каламуть:
“Навіщо, госте?” А гостя тане...
– Ти віриш?
– Вірю.
– Тоді забудь.



***
У такт із диханням вулкана
Тремтять тичинки в надрах чаш.
В тюльпанів доля невблаганна
На стеблах світ тримати наш.
Ще буде небо вас боліти.
Ще не пора вам, не пора…
Бабуся Ванга любить квіти,
Бабуся Ванга вже стара…


***
Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я – не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я – один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви

читати