Завантажити

для мене реально все –
Познайомтеся з реалістом…



Молодшому світові
Догорять твої сталеві роси.
Докипить підмісячна ріка.
Хтось у снах тобою відголосить.
Хтось тебе загубить у віках.
Ти почнешся, але вже не вперше.
Ти приймеш імення не своє.
Ну, а місяць – може, він і є ще.
Вір, маленький, – може, він і є.
А коли гусята жовтодзьобі
Прокурличуть в небі Восьмий День,
Може, ти відчуєш, як по тобі
Сивий Мікеланджело іде…




Містерія з мокрим снігом


;;;
Л. П.
І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг…
Захрустить замерзле шумовиння,
І чиєсь задивиться вікно,
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…



Звір

Білий дим над його печерою.
Під ногами чортополох.
Він вечеряє. Він вечеряє.
Він не знає, що він вже здох…
Чорні мухи на сонці блискають.
Чорні мухи падуть до віч.
О, як добре, що небо близько є!
О, як добре, що близько ніч
Понад прірвами землю міряє!..
Заростають його сліди…
Він ніколи не знав, що звіром є, –
Тож не вміє іти Туди…



;;;
У нічного вікна є кров.
Себто темрява.
Бачили, як вона струмує,
Коли пробити шибчине тіло камінцем?
У нічного вікна є серце.
Себто місяць.
Бачили, як воно пропікає штору,
Коли кричать коти?
У нічного вікна є потіха.
Себто я.
Адже, коли я іду по вулиці,
Штору хтось обов’язково відхиляє…
І вікну добре.



Франсуа

Струни такі холодні.
Свічі такі святі.
Знову в твоїй колоді –
Піки, але не ті.
Лічиш димчасті грані
Склянки, де тоне гном.
– Досить, панове й пані.
Ніч пізнається сном. –
Вперше фальшивить голос.
Вперше дрижить вікно.
Вперше чийсь чорний волос
Падає у вино.
Пси твої безпородні
Стогнуть у темноті…
– Годі, кошлаті, годі.
Свічі ж такі святі..



;;;
За мотивами Юрія Литвина
Вулиці вмирають. Чорно і пречисто.
Хочеш – їх навиворіт стели…
Чи були ви містом? Чи були ви Містом?
Як же так – ви містом не були?!.
Кліпають неони. В них на серці темно.
Мабуть, за природою речей…
Пси підземні бродять метрополітеном.
Уникайте їх сліпих очей.
Хай сліди замерзнуть зірваним намистом.
На печаль. На блідість. На пургу…
Хтось лишився містом.
Хтось лишився Містом.
Просто попелищем на снігу.



;;;
Коли у ваше вікно загляне упир, –
Сфотографуйте його. Адже, крім вас,
Його ніхто не сфотографує…



;;;
…Десь глибоко-глибоко в тобі
Горить дерево.
По ночах твоє тіло світиться ізсередини.
Я ніколи нічому не дивуюся.
Але все-таки…
Як тобі спиться при повному світлі?..



Найнезнайомішій незнайомці

Колись не в просторі, не в часові,
В якомусь тихому бою,
Зелені руки Фантомасові
Обхоплять талію твою.
А ти назад закинеш голову.
А ти забудешся в зірках.
Не буде тьми. Не буде холоду.
А буде усмішка і страх.
Зберешся з силами і вирвешся,
Метнешся боса по росі.
Але коли назад подивишся,
То вже, мабуть, не так, як всі…



;;;
І коли порухом руки
Я два світи віддам безодні,
І коли порухом руки
Я зупиню високий хід,
Протяжно витимуть вовки
Крізь дві туманності холодні,
Протяжно витимуть вовки
На свій останній третій світ…
Там будуть, скупані в землі,
Бродити тіні по камінні.
Там будуть в чорному гіллі
Зникати зоряні хвости.
І місяць буде на шпилі.
Він буде синій-синій-синій.
І юній вершниці в сідлі
Так важко буде не рости…




Кара за весну


Дзвін, що мовчав,
або балада про біле місто

В’їхав Чорний владика, і військо за ним.
Біле Місто злетіло в дими.
День був мокрий і дикий. –
І дзвін не дзвонив.
– Хочеш хліба? – Ну що ж… То візьми…
Здивувався владика, і військо спинив,
І закутався в шати пітьми.
День був мокрий і дикий. –
І дзвін не дзвонив.
– Хочеш злота? – Ну що ж… То візьми…
І здригнувся владика. І стиснув булат.
І вихристу нагайку зломив.
НАКАЗАВ, ЩОБ ВІДДАЛИ
НАЙКРАЩИХ ДІВЧАТ.
– Хочеш щастя? – Ну що ж… То візьми…
О як гнав, о як смикав, як шпорив коня!
Вірне військо віддавши степам…
І прибув він додому четвертого дня, –
І, прибувши, навколішки впав.
То сміявся, то плакав, і тліла роса,
Мов зіниці ненайманих вбивць.
І текли в його руки стрімкі небеса. –
Він Проклятому місту моливсь…



Вона,
або балада про перелесника

Коли сумнів іще не виболів,
Коли блиски зійшли з лиця,
Клала руки на перса вибухлі
І вмирала при місяцях.
Коли зерня стає стеблиною,
Коли хвиля межу лама,
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
Він являвся, і ти лякалася.
Але, може, це снилось лиш…
Мряка місячна розтікалася.
– Відпусти мене. Відпусти ж…
Не пускай, не пускай же, Місячку,
Дай їй болю і темноти.
Хай горище горить і міситься.
Хай вищать в димарях чорти…
Хай намиста, полотна й китиці
Зшурхнуть з тіла, як листя з віт.
Хай святим вашим потом світиться
Цей шалений північний світ…
А на ранок – в устах полиново,
А на ранок – в очах пітьма.
О дванадцятій з

читати