Завантажити

здавалося непристойним? Чи він побоювався?..Чого? Власного вибуху? Це було б прикольно хоч раз побачити... Та варто було лише глянути в його очі, аби якимось п’ятим чуттям зрозуміти, що жартувати небезпечно... А, проте, хто ж має задоволення від гри, позбавленої ризику?

Одного дня мені здалося, що я написала досить непоганий вірш. Творіння вимагало оцінки зі сторони, навідріз відмовлялося лежати у шухляді й цілий ранок стукало зсередини столу. Отож на перерві я показала чернетку Надійці. На неї вірш, здається, не справив гідного враження. “Угу, класно” — сказала вона, й перевела розмову в інше русло. Тож довелося, перевівши подих і, зціпивши зуби, спробувати показати його Андрію.
— То ти що, ще й вірші пишеш?
— Ну то й що, з ким не буває...
— Ну давай, показуй. — Він із комічно вдаваною зацікавленістю потер руки. — Що там у тебе?
— Тільки не треба їх особистісно сприймати, просто форма, ну, як воно звучить... тут, правда, і сам зміст... — Я зовсім заплуталась.
Він не дав мені договорити, потягнувши за листочок. Я ще раз перечитувала у нього з-за плеча, та чомусь цього разу версифікація не здалася мені надто вдалою. Андрій мовчки простягнув листок.
— Ну, то як?
— Ти краще сама прочитай, у тебе почерк нерозбірливий.
І я, збиваючись, абсолютно без інтонацій прочитала:

Ось дерево — чудове, живописне
Воно на тлі голубого неба
Мов покорчене тіло страшне
Вгору тягне лапи і кличе до себе
білого птаха... Схаменися!
Що ти для нього — частина бруду.
Таких, як ти — тисячі. Та прийде час,
прийде день Страшного Суду
і дерево за його страждання стане птахом,
білим птахом...

— Тобі подобається?
— Ні.
Це було так несподівано. Так дивно.
— А що, справді, звучить по-дурному?
— Я розумію, що трохи недотягую... Якщо хочеш, можемо це все прикрити... І взагалі...
— Що?! Причому тут якісь недотягування? Для чого все прикривати і що за “все”?!
— Ну ти ж когось мала на увазі, пишучи...
— Кого? — Дивилась на нього здивовано, розгублено, широко розкритими очима, майже ображено.
— Мене...
— Тебе? Ні... Може, швидше себе...
Він пішов, і я не зупиняла його.

Останнім часом ми досить часто розмовляли з Андрієм під час перерв. “Я, мабуть, йому подобаюсь. Або просто його самолюбство тішить, що така як я звертає на нього увагу. Він, звичайно, теж непоганий, але його місце в ідіотській “шкільній ієрархії” настільки невизначене, що я можу знову опинитися в “улюбленій ж...” за принципом “із ким поведешся — так тобі й треба”.
З іншого боку, ніхто інший мене настільки не цікавив. Андрій нагадував монаха, перевдягненого мирянином, або сластолюбця, що грає святого. Алогічний і нещирий. Король і блазень в одній іпостасі, повна таємниця й несхожість на інших. Ми закопувалися, пірнали у глибини слів. Говорили про все, слухаючи щось інше, тому майже все забувалося, фіксувалися лише мазки до портрету.
Подібні “розмовляннячка” були річчю небезпечною, дратували і цікавили найближче оточення, тому часто, навіть якщо і хотілося поговорити зі своїм новим другом, доводилося залишатися в класі й весело теревенити з тими чи іншими. Крім того, не варто й так однозначно “повисати на шиї” у хлопчика — ще подумає щось не те...
Весна надала усім якоїсь надзвичайної енергії: ми вмивали один одного снігом, який одного дня несподівано випав на вже теплу землю і розстав за годину, малювали карикатури на вчителів та деяких однокласників, потрошку загравали з тими, хто вже доріс до такої честі. Веселого компаньйона по м’яких натяках та двозначних поглядах я знайшла у Віталику. Можна було лише вказати йому очима на однокласника, з якого “тихо втухали”, як він відразу ж помічав мініатюрну записочку “Як не маєш коня, то сідай на мєня”, причеплену бідоласі на спину. Ми падали від реготу.
Особливо весело було тоді, коли Андрій не виходив, а сидів, втупившись у свою вічну книгу. Хто не приєднується, хай сидить сам і робить вигляд, що йому дуже цікаво.

***********
— Ти знаєш, мені дуже подобається твоя подруга... Вона така класна людина...
— Хто?!
— Ну як це хто, Надя. Я такий радий, що ви товаришуєте.
Ми з Андрієм сиділи на перерві у класі. Я, як завжди, похитувала ногою, сидячи на його парті. Наді знову не було — видно, якісь домашні клопоти, або можливість підробити десь замість своєї мами... Я здивовано витріщилася на мого дорогого товариша. Я взагалі-то мала надію, що я... Але, якщо так...
— Мені вона теж дуже подобається.
— Ну, ясно, ви ж

читати