Завантажити

класу та вчителів було вкрай неоднозначним.

********
Під час чергових нововведень комусь із шкільної адміністрації прийшло в голову зробити один з двох паралельних класів трохи більшим, аби на англійській ми ділилися на групи. Новий директор наївно вважав, що невміння читати і складати англійські букви багатьох дев’ятикласників нашої школи є результатом недостатньо гарного викладання. Насправді ми просто не були зацікавлені. Майбутнім сантехникам та водіям не треба було знати, що яблуко зветься an apple, а мрія життя звучить більш ніж скромно — “а car”. Я теж не вчила англійську - у країні за "залізною завісою" іноземна мова однак не знадобиться. У нас ніхто ніколи не їздив за кордон.
Коли постало “жахливо складне і досить делікатне питання”, з ким із “А” розпрощатися й перекинути двох-трьох у “Б”, я була переконана, що це будемо ми з Надійкою. Бо нас нормально прийме класний керівник «бе»-класу і легко, як таких, хто "не прижився", відпустить "класуха" нашого.
— Хочеш прикол? — сказала я Наді після певних роздумів.
— Ну.
— Знаєш, у “бе”переведуть нас з тобою.
— Чи нам не байдуже?
Подібна перспектива спочатку страшно обурювала мене, але тут подруга виявилася розумнішою — в “А” нас дійсно нічого не тримало. Ми не “вписувались”, не намагалися зайняти місце в суспільно-шкільній ієрархії, не приєднувалися до існуючих “гуртів”, а якщо і могли б створити свій, то це був би гурток “інвалідів” — нам підсвідомо подобались усі, хто був “викинутий” схильним до відбору суспільством за його межі.

Ольга Олексіївна, наша наступна “класуха” виявила деяку демократичність, дозволивши самим обрати, з ким нас посадити. Єдина умова - разом сісти не можна, бо ми так і не “приживемося” тут:
— Аню, з ким тобі краще сидіти: з Максимом (він хороший тихий хлопчик, ображати не буде) чи з Андрієм (він у нас розумненький, на олімпіадах буває)? — Такий дивний ласкавий тон... Такі дурні питання... Невже я можу вибрати і вказати пальцем? Звичайно, це якась перевірка. Нам ніколи не давали нічого вирішувати самостійно. — Я потиснула зневажливо плечима і, щоб приховати прихований за недбалістю виклик, додала: “Я ж їх не знаю. Мені однаково з ким, якщо не з Надею”.
Поламана темна постать Андрія сиділа, втупившись у книгу, але, почувши своє ім’я, розвернулася подивитися на свою нову сусідку по парті. Отже, було вирішено — я сидітиму з Максом, якого маю “підтягати” майже по всьому, а через ряд — Надя з Андрієм, який допомагав би їй з математикою.

Дорога додому зі школи — це вільні півгодини на думки, ілюзії, витворення свого маленького світу. Рука з виставленими двома пальцями, наче ріжки у равлика, перетворюється на невеличку людинку. Вона швидко перебирає ніжками, біжучи по радикально похиленому паркану, вміє перестрибувати через величезні відстані, а інколи — ховатися в моїй кишені. Це її власна хатинка. Людинка любить одягатися у чорний, вже трохи задрипаний комбінезон, але не менше полюбляє розгулювати зовсім голою. Їй не соромно, бо ніхто не здогадується, що то не дівчина бруднить пальці об паркан, а маленька гола і самітня істотка біжить у шаленному темпі, пересуваючись карколомними стрибками. Десь по іншу сторону гори живе така ж людинка, яку, попри те, що їй кльово наодинці із собою, все ж тягне побачити собі подібного. Я би із задоволенням слідкувала за їхніми стосунками, але це вже могло зацікавити зустрічних перехожих. Чомусь завжди так — доки ти один, тебе надто мало, щоб тебе помічали, а двох вже забагато. Це стає на диво помітним, а тому — непристойним.
…холоднуватий і загадковий, вихований і в міру брутальний — герой думок, квінтесенція прочитаних романів, незалежний, але прикутий до моєї скромної особи… Чим? Ну, скажімо, якби були трохи більшими груди, а ще таке темне хвилясте волосся і яскравіші губи… Господи, ну чого я така бліда? Ще абсолютно необхідні якісь надзвичайні обставини. Ти йдеш, підвертається нога, а Він дуже елегантно і виховано підхоплює тебе на руки… А далі — звичайно, палка любов!
Чи хотіла я любити? Так, але уявити власну закоханість було майже неможливо. Це — коли голова перестає наказувати, коли сам собі не пан? Коли все робиш алогічно? Що, і розумні теж так можуть, чи це — лише для дурнів?
Позашлюбне дитя Хаосу, над яким я мала нахабство сміятися, Любов, здавалася мені ненормальним поєднанням екстріму з лагідністю, станом, коли все — по-максимуму, перепусткою у невідому країну дорослих, в якій у справжніх стосунках все просто, гармонійно, де крім слів, якими можна сказати неправду, існує те, що неможливо підробити — погляд, жест, доторк, пристрасть, мова тіл, непідкупна, чиста й... єдино істинна.

******
В класі було шумно. Наперед переконала себе, що коли зайду, маю підняти руку і сказати: “Всім привіт!”. Зайшовши, поставила сумку на свою парту, першу в середньому ряду, розвернулася до тих, хто сміявся і переговорювався десь на задніх партах, і

читати