Завантажити

якомога бадьоріше сказала: “Привіт!”. Це не було сприйнято чи почуто, але цього поки що було досить, тож я побігла із задушливого класу на вулицю — кінець осені, останні чудові дні, жовте листя, синє небо... А до дзвоника ще цілих 10 хвилин...
Висока худа постать йшла, ледь зсутулившись. Руки в кишенях, але враження таке, що їх просто не було куди заховати. Проходячи повз мене, Андрій ще більше горблячись, привітався (суміш іронії, самоприниження, клоунади, закритості та... якоїсь дивної погорди): “Привіт”. “Добрий ранок”, — відповіла я прохолодно, бо ця посмішка раптом здалася неприємно-нахабною. Тут був якийсь виклик і впевненість, що її “другого дна” я не відчую, що теж було досить образливо — не така ж я вже і дурна, як можу здаватися.
Шкільними сходами підіймалася Надя. Вона завжди вміла бути феноменально веселою, сміятися з найдрібнішого приводу і без нього. А приводів, як на мене, було небагато. З дитинства без батька, мати часто працює в нічну зміну, тож Надя була змушена сама крутитися по хазяйству.
Я зовсім не розуміла, чому людину треба оцінювати не за її душевні якості, а за набір сигналів “крутості”: заколочки, модні панчішки, незалежний вигляд, вміння “приопустити” ближнього, аби він не “приопустив” тебе. Надя була справжня. Траплялося, вона приносила із собою запахи лікарні, де підробляла її мама, глибоко задумувалася про щось своє на уроках і, головне, не вміла відповідати грубо і різко, просто намагалася не звертати уваги.
Її посмішка була справжньою, живою і дуже теплою:
— Привіт, як ти?
— Нормально. А ти?
— Краще за всіх. Побігли? Скоро дзвоник.
— А ти бачиш, хто там іде?
— Де? Ну і що...
— Давай привітаємося з любов’ю твого життя?
— Здуріла. Тихіше говори.
Хлопець пройшов, кивнувши Наді: “Привіт, Ізаура!”. Почервонівши до кінчиків вух і страшенно знітившись, вона прошепотіла: “Ну і дурень”.
— Та, нормальний хлопець.
— Дуже потрібний.
Різке дзеленчання дзвоника - і ми помчалися через хол на другий поверх до нашого — вже нового — класу.

**********
Через кілька тижнів чи місяців під час перерви до класу зайшла худенька, невисока, бідно вдягнена жіночка з величезними очима, сивим волоссям і з важким пакетом у руках. Це була мама Андрія, як мені, зацікавленій, чого це нас так урочисто розсаджують “по своїх місцях” у наш вільний час, пояснили. Виявляється, в її сина сьогодні День народження, і вона від якогось імені за щось там вдячна, чогось бажає і т.д. Жінка полізла щось діставати у пакет, потім передумала, покликала сина і вручила пакет йому. Він мав нам щось роздати. Це були подарунки — нам, однокласникам, цим невдячним йолопам із класу в його свято — гарні, великі, стиглі помаранчі — нечасті гості на наших столах.
Я ніколи не бачила, щоб Андрій виступав на людях… Жахливо не хотілося, аби він зробив щось не так, виглядав смішним, засоромленим або незграбним. Опустила голову, злегка закусивши нижню губу, а коли підняла погляд, то мені стало соромно за цю слабкодухість і недовіру. Зараз, без нарочитої гри в хлопчика-йолопа, на диво спокійний, Андрій міг здатися навіть гарним. Високий, темноокий і чорнобровий, по-хлопчачому витончений, він наче світився чимось прозоро-матовим. Голі руки, що проглядали з-під трохи закоротких рукавів піджака, були надзвичайно, двозначно, недозволено блідими, і в руках — жива, пориста шкірка помаранча...
“Цікаво, кому він першому дасть подарунок? Це ж, напевне, щось та й значить. Це — його внутрішня точка відліку в нашому класі. Звідки — з вікна чи від дверей? А якщо від мене?” Опустивши очі, я загадала: якщо першій дасть мені — значить я йому подобаюсь. Його рука повільно опустила на мою парту маленький згусток світла… і здивовані очі, які я підняла на нього, не могли не сяяти…

*******
Все ж Андрій не міг мені подобатися. Моєю справжньою і єдиною любов’ю на той час був сусідський хлопець Костя. Рік тому він захистив мене від нахабної однокласниці на прізвище Процюк, яку поза очі називали пацюком.
Я випадково штовхнула її на сходах, як завжди не попадаючи в колію загальних веселощів, коли треба було кудись нестися, бігти, кричати, відбирати щось у когось, сміятися. Дівчина розвернулася і, не довго думаючи, заліпила мені ляпаса. Бажання дати здачу, образа (бо це ж ні за що, ні за що!), здивування від такої гри без правил і відчуття власної безсилості, сльози, які набігають, але ніколи не витікають за межі очей і тупе стояння на місці — ото була моя класична “заторможена” реакція.
Прекрасний світловолосий білозубий Костянтин, який був уже майже випускником, грав на гітарі у шкільному ансамблі й на якого поглядали всі дівчатка, яких я тільки знала, проходячи мимо здивовано-м’яко спитав пацючку: “А якщо я?”. Звичайно, всі зацікавлено витріщилися, звичайно, з’явилися підозри у існуванні якогось “роману”, які потроху згасли, коли дізналися, що Костя — всього-навсього мій сусіда.
Через кілька днів, тижнів, місяців Костянтин

читати