Завантажити

дитина… Не повіриш. Я відразу… засміявся. Просто не міг повірити, думав вона розігрує чи… Відразу після цього — уявляєш, так буває? — захворів. Просто останнім часом люблю ходити без гловного убору, не бережуся, одним словом. Зліг на тиждень, а коли вилікувався, став зовсім іншою людиною…
— Ні, ти абсолютно не змінився, аж страшно…
— Не повіриш, я думав почекати тебе ці п’ять років…
— Шість.
— Що?
— У нас вчаться шість років.
— Я не знав.
— Можна я візьму тебе під руку?
— Навіщо?
— Як раніше.
— Як раніше? Не треба.
— Ти все такий же. Забуваєш, що те, чого не дають, найбільше приваблює.
— Ти що, думаєш я кокетую?
— Не злися. Пам’ятаєш, як ми один одного мучили?
— О, ми в цьому були спеціалісти.
— А справді у нас було недалеко до… Розумієш?
— Пів кроку.
— А жаль…
—Ти мені кілька разів снилася. Дуже близька і одночасно абсолютно недосяжна. А раз — в чомусь білому і легкому на різкому вітрі…
— Не на мості?
— Як ти здогадалася?
— Я просто себе такою уявляла інколи. Скажи… Ти, мабуть, не повірив тоді мені, в той… останній раз?
— Чого ж, повірив. Я не відповів тобі, так, як… ну, ти розумієш? Я хотів, але це здалося мені якимось надто штучним… Треба було, щоб ти знала…
— Ні, краще і бути не могло. Крім того… я ж і так знала. …Пам’ятаєш, як ми блукали старими вокзальними коліями…
— І я вів тебе за руку…
— Можна зараз?
— Ні, не треба. Ти тепер ходиш сама.
— Не роби мені боляче.
— Я? З чого б то?
— Перестань. Ти ж знаєш: те, що було нікуди не зникає, просто притрушується попелом наступних подій. Так, як цивілізації з плином столітть. Але це все “мудрування”, дурість, одним словом. Ніколи не думала, що ми з тобою зможемо так гарно поговорити, якщо зустрінемось... Пам’ятаєш, я підписала тобі на день народження пейзаж… Ти не викинув?
— Хотів, але потім передумав. Ти написала, що будеш завжди пам’ятати мене. Ти вже тоді знала, що підеш від мене?
— Це був ефемізм, “змазування гострих кутів”.
— Я знаю, що таке ефемізм.
— Це є пісня, яку виконує Хьюстон. Досить попсова. Ти не чув її? І не зрозумів? Я хотіла тоді написати, але не змогла… Вона співає “я завжди буду любити тебе”… Зрештою, це правда. Розумієш? Правда.
— Навіть зараз?
— Ти ж сам казав, я не змінилася.
— Все така ж жорстока…
— А ти все такий же люб’язний. Проведеш мене?
— Не хочу.
— Значить просто розійдемося?
— А що, так не буває?
— Давай пройдемо ще трошечки… Пам’ятаєш, ти тоді не приходив… Ти хворів?
— Я приходив, тебе просто не було вдома. Кілька разів. А потім я побачив тебе з іншим і зрозумів, що більше, мабуть, не треба.
— До тієї… розмови?
— Ти хочеш сказати до того, як ти мене виставила?
— О Боже, це так виглядало…
— І до того, і… пізніше.
— Мені дома нічого не казали…
— Я не заходив. Ходив поблизу. Думав, ти відчуєш, що я тебе чекаю.
Молода жінка закрила очі й зупинилася. Чоловік обіпер сумку на бордюр і підійшов до неї:
— Я далі не піду. Можна наостанок… одне прохання… Тільки не дивуйся… Ти не поцілуєш мене?
— Я? Я… не знаю… не можу…
Раптом все стало на диво байдуже. І — ось вона — перша покора, незбагненна дитинність: забути про все, що є навколо. Скільки можна боротися, відвішувати ляпаси направо й наліво, влучаючи, зрештою, в саму себе… Не треба повставати проти Долі, бо її не існує, бо нею є суміш твоїх дій, а не абстрактний,а тому романтизований фатум. Ніхто з нами не боровся, а ми вигадали протистояння світу, були переконані, що доведеться платити за те, що так і не мали. Господи, а якось заново? З «автосейва»? Ні? Один разок, по-приколу?..

…Мимо проходили ті, хто закінчував школу на кілька років пізніше за нас. Обплутані сімейними обов’язками, ці двоє тягнули сумку з продуктами і здивовано дивилися на гарно вдягнену молоду жінку, яка ховала обличчя на грудях у того, кого вони пам’ятали як “заучку”, закоханого в одну лише математику. Обличчя чоловіка було спокійним, дивно прозорі очі дивилися вдалину, а тонкі пальці замислено перебирали світле волосся незнайомої жінки.

It’s a funny day, гей-гей-гей! Somebody like me…
Інколи в музиці є такий момент, що продірявлює твою душу, наче торсуючі кулі. Це коли тихо і майже без надриву солодко виє золотистий саксофон, наче собака на похороні у господаря…



1

читати