Завантажити

про колишнє. Надя зробила таємничі очі:
— У мене таке трапилося!
— Познайомилася з кимось?
— Та ні.
— Знайшла роботу?
— Та, це постійне заняття — шукати роботу, потім шукати ще кращу. — (В десятий-одинадцятий клас вона не пішла) — Ні, не це!
— А що?
— Не здогадуєшся? Подумай.
— Абсолютно. Вибач, я останнім часом…
— Я вже не дівчина.
— А хто ж? Ой, вибач. Господи, як це ти? Давно?
— Та не дуже.
— І як це? Як воно буває? Ні, ти краще розкажи як ти себе почуваєш?
— Та це ж боляче лише першого разу.
— Я не про це. Як ти, не боїшся?
— Не знаю. Не питай. У мене все якось сумбурно. Це класно.
— Вітаю. А хто він?
— Він дуже хороший. Правда, одружений…
— О Боже! На чорта ж він тобі?
— Вони думають розводитися.
— Хоч не через тебе?
— Ні, вона живе з іншим.
— То ти за нього…
— Що?
— Ну заміж чи що…
— Та ні. Нам просто непогано разом. Він мені допомагає. Ми ніколи не говорили на цю тему. Та й мама нічого не знає.
— Чого ж ти не заходила раніше? Краще б я тобі допомагала.
— Не розумію, про що ти турбуєшся. З кожним колись трапляється.

Надя пожвавлено розповідала про те, як “це” було, а я бачила темінь, дівчинку, якій страшно самій вдома, коли мама залишається на нічному чергуванні, бо паркан навколо будинку напівзруйнований, а недалеко той дикий парк, в якому влітку проживають бомжі. Чим же я дійсно могла допомогти дівчині, яка, аби якомога довше не повертатися в пусту хату, сиділа з компанією. Вдячна за те, що її приймають, вона не відмовлялася, коли підпилий хлопець 28-ми років садовив її на руки і казав, що вона така хороша, а його дружина гадюка і б..дь. Їй було шкода його. Зрештою, він їй подобався…

Наступного дня зайшов Андрій. Я почувала себе так, наче частина світу перевернулася. Мене нудило. Той стан нетривкої рівноваги, в якому я була, здається, ще позавчора, був зараз важливішим за все на світі. Я так втомилася! Я нічого не знаю, нічого не можу, нічого не хочу! Хай він тільки піде. Мені все пофіг, лише він може зробити мені невимовно боляче, більше того, самими своїм виглядом робить так! Я мушу забути, я вже забула… Він стояв на порозі, а я розвернулася і пішла в кімнату. Він нерішуче пішов за мною. Я його не помічала. Перед очима все крутилося. Крім того, треба збиратися, я ж поспішаю… Саме сьогодні у мене зустріч. Треба морально підготуватися... Я зібралася робити статтю про сексуальні меншинства і призначила одній лесбійці зустріч через газету. Я мала прийти впевнена в собі, а зараз я мрію лише про те, щоб завалити в кавярню, замовити чогось випити і взяти кілька сигарет. І нащо тут він? Це дійсно він? Чи я не хочу з ним говорити? Ні, здається ні. Я жахливо поспішаю. Він піде? Так, ну звичайно, я ж мушу якось зібратися в решті-решт…
Матеріал, як то кажуть, “зірвався”. Красуня не хотіла з’являтися на очі репортерів і прислала замість себе великого коротко стриженого “дядю”. “Атлет” сказав, що жодного інтерв’ю не буде, але, якщо я сама цікавлюся подібними речами... Я вічливо відмовилася. Зрештою, в кавярні можна було хоч трохи випити…

Все ж “поет” був найпереконливішим. Наші спільні знайомі попереджували мене щодо нього: він надто непослідовний, легковажний, облудний. Якась дівчина намагалася вкоротити собі віку через нього. Але мене це не цікавило — я ж не збиралася зв’язувати з ним своє життя...
Кожен свій доторк юнак супроводжував такими міріадами, переливами слів, так дбайливо підбирав солодкаво-пусту музику для наших зустрічей, що я, обплутана цим дивовижним плетивом, не мала можливості і навіть бажання відбиватися. Поет оволодівав мною словами. Я дивувалася такій збоченій формі еротики, мене захоплювала ще і така їхня (тобто слів) здатність. Хлопець збуджував мене не поцілунками, а пристрасним шепотом, в якому я була богинею, полум’яною француженкою, дивом і гарною, безумно гарною у кожному своєму прояві.

Повернення назад вже не існувало. Але хіба ж я цього не знала раніше? Я закріпила своє право бути насамоті… Але той, кого намагалася викинути не лише з думок, але й зі спогадів, мене не полишав. Я ненавиділа його, я забула все більш-менш гарне, що було між нами. Деталі випливали пізніше —поступово і з роками, ранячи, наче бите пляшкове скло…
І я розкрита руку: “Ось, дивись. Я маю зброю, я не беззахисна”
Але побачила лишень, що бите скло — червоне, мов вогонь в руці своїй затисла.
І це був кут — пуста, глуха стіна. Лиш кров стікала разками намиста.

Мені набрид весь цей спектакль з “навколопоетичним хлопчиком”, коли він черговий раз не провів мене додому. Повертаючись насамоті зимовою слизькою від криги вулицею, якось відчула, що мене

читати