Завантажити

потім повернулася і стала за його спиною. Це щире захоплення ніччю, таке... відкрите у своїй наївності, таке божевільно світле... Хотілося просто покласти руку на його плече, так, як міг би це зробити друг, приєднатися до мовчазного екстазу, переживати його вдвох, бути просто разом... Судома розпачу... Нігті впинаються в кістяшки пальців. Я не могла. Стоячи за його спиною, коли все — так близько, протягни руку — і ось — невинне бажання справдиться, я мучилася від його нездійсненності.

Господи, ну чому саме він?
Бути з ним було незручно з точки зору іміджу та думки оточення. Він був з надто бідної родини, надто нетовариський, не переймався думкою інших.
Його подарунки пекли мене соромом — може він здогадався, що мені хотілося б — не дуже сильно, просто так було в тих казках, які я “ковтала” — жити вільно, мати все. Саме тому я не хотіла, аби він мені дарував хоча б щось. Ми нічого не винні один одному. Тому щось показувати чи пояснювати оточуючим не варто. Я була за повну конспірацію, за цілковиту байдужість на людях. Я чекала кінця наших зустрічей, аби можна було “на прощання” поцілувати його. Раз, або в крайньому випадку кілька разів… Тих дівчат, які надто відкрито висловлюють своє бажання, хлопці зневажають.
Можна одружитися і нічого нікому не пояснювати. Ні, не можна. Я мала надто честолюбні плани, аби поховати себе заживо в його бідному будиночку, аби замість того, щоб малювати та ходити на концерти, мені довелося би прати, мити, забивати гвіздки для неслухняної полички на кухні, яка постійно намагається впасти на голову, слухати від його мами: “Слідкуй за тим, щоб він тепло одягався…”, і тужливу відповідь Андрія: “Мама, я тебе прошу, перестань!”

Ми знову гуляли містом. Моєму коханню подобалося, коли я одягалася скромно і зі смаком, тож майже йому “на зло”, для того, щоб довести свою незалежність, я не вилазила з своїх джинсів та потертих светрів. Сьогодні він був якийсь не такий, як завжди.
— Аня, знаєш, я думаю, що ми разом лише марно витрачаємо час.
— Можеш не приходити.
— Ти цього хочеш?
— Я би сказала, аби хотіла. У нас же з тобою домовленість про відвертість. А що, тобі вже набридло?
— Розумієш, ти надто холодна, вічно якась чужа. Не ображайся. Я просто боюся, що тобі не дано пізнати, що таке кохання. Так… в принципі.
— А чого ти так думаєш?
— Ти не розумієш, про що я…
— То я ще й дурна?
— Можливо.
Андрій розвеселився. Мені було образливо і трохи сумно від того, що насправді це він нічого не розуміє. Можливо, так воно і краще.
— То ти щось хотів сказати?
— Я?
— Куди підемо?
— Прямо.
— Може ти мене кудись таки поведеш?
— То я ж тебе і веду.
— Знаєш, задовбав.
— Ти теж, не сказав би, що янгол.
— “Ты не ангел, но для меня, но для меня ты стала святой…”
— А розмовляти з тобою неможливо.
— Звісно, на що я годжуся?
— Може за це ти мені і подобаєшся.
— То я тобі все ж подобаюсь?
— А чого ж я досі з тобою?
— Може ти мазохіст?
— От я і сам інколи так думаю.

Андрій вступав у місцевий технічний Університет, а ми з батьком поїхали у Київську Художню Академію. Я здавала іспити на мистецтвознавство. Величезне місто захопило і зачарувало. Тут було так легко! Вимушений максималізм наших з Андрієм стосунків втомлював. Тут люди поводили значно себе простіше — можна сказати гарній дівчині, що в неї пропорційна фігура і не отримати “по морді”, можна викласти свої їстівні запаси на стіл і не знайти їх вже ввечері, проте з чистою совістю їсти те, що лежить там зараз, не турбуючись про те, чиє воно. Можна переодягатися при купі народу і ніхто не буде прискіпливо приглядатися — коли ж то з’явиться на видноті “шматочок бюсгальтера”.
Легке дружнє спілкування, розширення горизонтів, люди, вдягнуті у дивний строкатий одяг: потертість штанів, розплетене волосся, розрізи на довгих дівочих спідницях, джинсові рюкзаки, мотузочки із керамічними дрібничками, “олійні” плями на ліктях…
На першому ж іспиті я отримала двійку. Просто наївно була переконана, що достатньо лише відчувати картину, не дуже глибоко розбиралася у академічних прийомах і течіях. Моє трактування Петрова-Водкіна було надто образним і особистісним, швидше література, ніж науковий розбір.
Наступного разу я буду розумнішою, проте що ж робити цей рік? Він відверто “випадав”, і я лякалася тієї пустоти і непричетності, яку він обіцяв.

***********
Одного спекотного серпневого дня я несміливо прийшла у редакцію обласної молодіжної газети попросити, аби мені дозволили щось для них написати. У кабінеті замредактора сидів симпатичний молодий чоловік, який поставився до мене більш ніж привітно: “Пишіть. Ми подивимося на що це буде схоже і, можливо, навіть

читати