Завантажити

необхідне саме у цю хвилину, була просто орієнтиром, який допомагав фіксувати пливучість моменту. Раз — відкриваються двері, мама бадьорим кроком іде до шафи — я напівлежу на ліжку біля Нього, погладжуючи його волосся. Господи, це ж треба щось змінити, якось пристойніше виглядати... Два — ми знову самі, його вуста блукають моїм обличчям. Я пробувала внутрішньо опиратися, але... я надто довго чекала... Я зовсім загубилася, розчинилася... Ці руки, кістлявіть плеча... Нас жорстко вибило із усіх рамок.
Я мусила сказати... саме зараз... Але як?! Мене душило. Головне — не думати, не дати другому голосу підключитися і все зруйнувати своєю постійною недовірливістю, скепсисом, нагадуванням про пристойне і цнотливе. “Андрій, слухай, я повинна... Саме зараз... — Він майже не слухав, заворожений волоссям, що торкало його обличчя, незвичним доторком наших ніг... — Зараз я відчуваю... — Слова не виходили з гортані, розширювалися до неможливості, заліплювали глевтяками рот. Він підвівся, уважно дивлячись мені в очі... — Андрійку, зараз... я хочу тобі сказати... — я боляче із розпачем закусила губу — я не зможу... я думаю... тепер я знаю, що…” — Він не допомагав мені. — “Я хочу сказати, що… я люблю тебе”.
На хвилину здалося, що тепер все безнадійно, остаточно зіпсуто… Я у відчаї опустила голову, до болю зчепила руки. Він закрив очі. Зі стогоном відкинувся на ліжко, прикривши обличчя рукою і хрипко попросив: “Повтори, повтори ще”. ...І я повторювала, шепотіла в перервах між цілунками: “Я люблю тебе, люблю. Тільки тебе... Так, як нікого і ніколи”...

Щасливо і безтямно посміхаючись, помахала йому з порогу власного дому. “Уяви, що ви більще ніколи не побачитеся” — підступно запропонував “внутрішній”. “Ні, в жодному разі ні! Я не хочу навіть допускати подібної думки” — з жахом відповіла я.

Дома мене чекали як на диво похмурі обличчя. “Де ти так довго була?!” Я здивувалася — невже вони не знають? Я ж попередила. “Вже майже десята!” Я знову не зрозуміла подібного пафосу. “Ну то й що?” Виявилося, що дівчині взагалі соромно затримуватися довго у хлопця, що я себе компрометую... Я все ще не могла “відійти” від усього, що було. Мені було байдуже. Я дійсно скомпрометувала себе, особливо перед його батьками — так, як тільки могла. Андрію, мабуть, теж “промивають голову”. Це ж треба, вона така безстидниця! Подібна думка мене не турбувала, а навіть радувала. У мене була жахлива звичка — мені хотілося бути ще кращою для тих, кому я подобалася і ще гіршою для тих, хто мене не сприймав. Аби лише Він не думав так про мене. Він скоро прийде, все буде добре, разом ми зможемо захиститися...

**********
Він не приходив.
Господи, він все ж таки мене кинув.

Справи на роботі пішли вгору. Мене брали “в штат” в газеті, я вступила у Вечірній Університет Журналістики, де несподівано стала старостою потоку... У мене з’явилося кілька “лицарів” — юний політик, місцевий поет — вишуканий і галантний, пристрасний розбійник із УНСО, якого я побоювалася, і який цілував мені руку так, наче приймав до братства “Меча і крові”.
Поет був страшенно самозакоханий, але й досвічений. Він засипав компліментами, недвозначними натяками, приваблював несподіваною легкістю і логічністю: все в природі припасоване так, що одне підходить іншому. Жінка знаходить своє логічне закінчення і призначення у чоловіку, а він — в ній, м’якій і поступливій. Я була постійно зайнятою — робота, навчання, педклуб, поетичні зустрічі. Потроху почала прилучатися до культури кав’ярень: заходиш у димне напівтемне приміщення, і раптом звідкись виринають знайомі, підсажуються, розповідають новини. Хтось автостопом проїхався Європою, хтось збирався найближчим часом давати концерт, хтось вишукано цілував тобі руку і казав: “Ви чимось невловимим відрізняєтесь від усіх”. Барди, хіппі, трешери із ласкавими темними блискучими очима (“то вони накурюються різною гидотою” — пояснювали мені). Я знову ж-таки, як завжди, не була тут цілком “своєю”.
Юрко заїзджав за мною на власному мотоциклі, і ми їздили містом на шаленній швидкості. Волосся крильми розвивалося за мною (хлопець так і не зміг примусити мене одягнути захисний шлем). Я була вдячна йому за цей дурманячий лет, за те, що він не намагався хапати мене у обійми, коли я, змучена задоволенням від швидкості, небезпеки, різкого вітру, що бив у обличчя, сідала біля мотоциклу прямо на землю.
Я дарувала поцілунки, наче подачки, не розуміючи що чоловіки в тому знаходять. Жодному нічого не обіцяла і реагувала здивовано і холодно, коли хтось намагався щось вимагати, ставити якісь умови... Мене звинувачували у байдужості, холодному кокетстві, але я потискала плечима: не подобається — не тримаю.

В один з вихідних зайшла Надя. Вона трохи змінилася, почала підфарбовувати очі.
— Привіт. Щось ти кудись пропала.
Я дійсно зникла, не хотіла, щоб хоча б щось нагадувало мені

читати