Завантажити

принижують подібні стосунки. Без жодних сумнівів викреслила цю сторінку життя. Тепер я вже достатньо змінилася, чи не так?
Тому була дуже здивована, коли через кілька днів “поет” з’явився. Він, красуючись своїм торсом у модній “шкірянці”, поблажливо випитував, що сталося, чому я не дзвоню, куди це я зникла … Я мовчала. Його вже не існувало для мене, і ця незнайома людина, яка добивалася якихось відповідей була незрозуміло-цікавою і навіть комічною. “То ти хочеш, щоб я пішов?!” — я м’яко посміхнулася. Що мені було до його бажань і чому я повинна була переживати, що він “піде”? — “Як хочеш” — “Ти думаєш, я буду тут перед тобою принижуватися?!” — Я не хотіла цього. Мене втомлювала його незрозуміла прискіпливість. Я спробувала пояснити його ж словами те, що ми нічого одне одному не винні. Це — просто природа, гра, в якій зміна партнерів проходить як у танці. “Струмочок” плоті. Хлопець був шокований. Він вважав, що використати можна лише дівчину. Мені було дуже шкода, я була щиро вдячна за всі приємні моменти. Хлопець “зірвався”, він відчував себе ображеним, надуреним. Постраждало не його почуття, а його чоловіча гордість. (Переспиш з незайманою — вона покохає тебе на все життя). Я була би рада хоч щось йому дати, хоча б на пам’ять, хоча б щоб він просто пішов… але в мене нічого не було. Тож просто повернулася і пішла від нього. Надворі було надто холодно. Вітер жбурляв в обличчя пригорщі товченого скла.

P.S. Бог є любов.
Господи! Чи ж я не любила його? Чому..?
Ми маємо свободу волі.
Навіть тоді, коли не відаємо, що чинимо?
В тому і полягяє апофеоз свободи.
Апофеоз байдужості?
Надії. Я настільки довіряю тобі, що даю можливість впасти обличчям, боляче вдаритися і вірю, що ти встанеш мудрішою.
Спустошеною?
Старшою.
І Ти допустиш те, що люди, які вросли корінням одне в одного більше не побачаться?
Справжня дружба переростає межі і відстані, і немає в тому різниці аби зустрітися і не зустрітися…
Це я? Невже це я винна в усьому?
…
(нам не дають відповідей на питання, які не мають сенсу (провина і здобуток — речі відносні навіть щодо земних орієнтирів), а з точки зору багатоликої істини тут існує безліч варіантів, залежно від кута зору, освітлення, від інтерпретаторів, в решті-решт: я, він, обставини, юність, оточення, авторитети, суспільство, домисли і мрії, дурість і мудрування, незрілість чи раннє цвітіння, недовіра і самовпевненість…).

******
Хай там що, але я повернусь. Байдуже, що він може повністю змінитися, що в нього може бути своє життя. Зовні все нормально. Я не стану його коханкою, я просто черговий раз прийду, щоб просто сказати: «Пішли?»
Він не може бути чиїмось. Ми складаємо ненормальну, садо-мазохістичну єдність, або просто: ми надто пов’язані. Кілька років пройшло під знаком Його рук, Його вуст, Його іронічної манери, похолодної стриманості… Спогад про його брови, трохи зрослі на переніссі, про його манеру злегка посміхатися — одними очима — вже не паморочить голову, але породжує крик соляного стовпу.
Відчуваю тремтіння колін, коли лише наближаюся до того місця, де він живе, де вчиться, де міг би проходити. Сідаю на пеньок зрубаного дерева — ноги підломуються від однієї думки, що зараз він міг би вийти з-за рогу вулиці... Недалеко звідси він тримав мене за руку, не відпускаючи, коли я відмовлялася побути з ним, бо треба було бігти на відпрацювання літньої практики в ліцей. Мені було жахливо соромно (що ж подумають оточуючі?), я сердилася, але все це мало надто солодкий присмак. Я просила його і тікала, погладжувала по руці і сердилася. Зрештою, ми пішли-таки до нього — я надто хотіла, аби він мене поцілував...
Місто стало ілюстрацією спогадів про Нього, топографічною картою Його присутності, як висловився би Прохасько. Життя не перестало існувати. У мене були закоханості й коханці, але не було того дитячого спогаду, не було такого Чекання, Страху, Бажання, такого відчуття Провини. Я повинна жити без нього. Я й живу без нього, але якось трохи інерційно, не знаючи точно, що треба робити…


ЕПІЛОГ.

— Привіт.
— Господи, як я рада тебе бачити! Мені треба зайти на базар. Пройдешся зі мною?
— Ти давно тут?
— Відпочивала з місяць, завтра вже треба їхати… А ти як?
— Закінчив… А так все по-старому… Недавно дізнався про тебе…
— Та, що там дізнаватися…
— Я думав, що ти дуже змінилася.
— А я і змінилася. Постарішала на десятки років…
— Ні, не дуже. Я думав, що жінка після народження дитини…
— Тільки і говорить про її хвороби та маленькі успіхи?
— Ти все така ж. Розказати, як я дізнався про те, що з тобою?
— Давай.
— Кілька місяців тому мама якось зайшла в кімнату і з порога питає: «А ти знаєш, що з твоєю Анею?»
— Твоєю?
— Не звертай увагу, це мама так називала… Але це не важливо. Я трохи злякався… розумієш, за тебе… А вона мені сказала, що ти вийшла заміж і в тебе

читати