Завантажити

…Те, що було, не розіб’єш на теми
Так ми кохали
І нам воздасться…
Сергій Жадан.

"Фізика сьогодні спарена! Дев’ятий “а”, в “бе-клас”!
Ми з Надею скептично переглянулися — відомо, які бувають уроки в чужому класі, коли сидять по троє за партою, і поплелися нагору ледь не останніми — бігти наввипередки з іншими чомусь не хотілося. Така важлива для успіхів у житті риса як любов до естафет у нас обох явно “шкутильгала”. Тож, як і слід було чекати, коли ми прийшли всі нормальні місця — подалі від дошки — були зайнятими. Разом сісти також не випадало.
Навіть після різкого скреготання-дзеленчання електричного дзвоника, що сповістив початок уроку, учні не заспокоїлися. Всі були збуджені тим, що два класи звели в один. Хтось протестував проти того, що зайняли його "законне" місце, комусь перекривали вид на дошку. Робочий настрій так і не настав, урок нікого не цікавив.
На задніх партах мінялися наклейками від «жувачок», демонстрували сережки, лак для нігтів чи для волосся (його в основному носили у сумочках і користувалися щедро та сміливо у подруг перед дискотекою або у класі перед шкільним вечором, потай від батьків і вчителів). Дівчата “ставили” волосся “дашком” так, що здавалося, ніби наймодніші деталі зачіски були зроблені із дивної волокнистої пластмаси. Найкрутішими вважалися лаки з блискітками, після яких волосся відсвічувало бронзівкою чи ядучо-синім.
Активно літали жовані паперові кульки із трубочок-плювачок. Чулися приглушені мати, вимовлені пошепки голосами, що вже починали набувати низьких тембрів, особливо у тих, хто потай бігав курити за школу на перервах.
Чим ще займалися хлопці, чітко не скажу, бо на той час вони існували у моїй свідомості як певна, досить неокреслена субстанція. Особам чоловічого роду належало штовхатися, плюватися, бути огидно грубими й з особливими інтонаціями, незалежно-поблажливо, просити списати. Саме їм, своїм любим однокласникам, ми даруємо якісь дурниці на 23-те лютого, аби потім, на 8-ме березня нам таємничо розкладали на партах не менш ідіотські подарунки: ручки, набори бантиків, мініатюрні дешеві іграшки, блокноти із туалетного паперу...
Однокласники не викликали у мене зацікавлення, хоча дівчата вже обговорювали “плюси” і “мінуси” “наших”. Таємниче-далекими були старші — ті, кому вже виповнилося 17, а то й 18 років, ті, кого брали в армію. “Свої”, як я вже знала, ніколи не запросять тебе на танок під час шкільного вечора — таку гарну із червоно-фіолетовими вустами, невміло підфарбованими губною помадою подруги, у маминих колготках, взятих тихенько із так званих “запасів”, а тільки будуть стояти у кутку, хихотіти, виходити на перекур і там спльовувати на вкопані колеса в кутку шкільного двору. Одним словом, абсолютно зіпсують тобі настрій, віру в себе і у власну привабливість.

...Володимир Андрійович періодично підвищував голос, вказуючи на дошку із таємничими загрозливими формулами, з яких щось мало випливати. Проте що саме — залишалося невідомим, бо перекричати сорок з гаком лобів інтелігентний викладач не вмів. Це добре вдавалося лише вчителю співів — у нього був особливий талант видобувати з “гармошки” жахливі оглушливі дисгармонійні звуки. Пам’ятаю, як одного разу перед уроком з учительського стільця хлопці викрутили всі гвинтики, і Палич гепнув на підлогу під скрушне зітхання баяну. Учні боялися (а тому і слухали) маленьку худеньку вчительку на прізвисько Лева, таку собі “залізну леді” шкільного масштабу, яка чомусь наганяла на багатьох невимовний жах і, як казали, вміла вставити ласкавим тоном у приватній бесіді з найбільш некерованими, просто чарівні інвективи.

На лекції було нецікаво. В дівчачу компанію, яка гомоніла позаду, не тягло: це завжди вимагало надзвичайних зусиль — якомога невимушеніше сказати: “Ну і дибіл цей...”, киваючи на викладача; не соромитись коли тебе торкають за колечко чи сережки: “Це що, золоті?” і — вічна проблема дурної правдивості — постаратись не пробовтатися як ми з мамою купляли їх на базарі серед дешевої біжутерії, де зрідка траплялося щось симпатичне, не надто розцяцьковане.
Єдиним, хто слідкував за розповіддю вчителя, був худенький сутулий хлопчик, який сидів переді мною. Такі завжди старанно відвідують уроки, слухають старших і готують домашні завдання. Він слідкував за записами на дошці, переносив це собі в зошит дрібним трохи незграбним почерком. Лекцію читали для одного, всі інші зібралися тут, аби йому заважати. Ні, це просто інші вміють жити, а цей звик виконувати “обов’язки учня” і “гарного хлопчика”, на які більшості з нас було вже відверто начхати — недарма ж ми стільки провчилися, опанувавши разом із предметами не менш важливі навички: не жахатися, коли вчителі серйозним тоном роблять зауваження, не соромитись заговорити з ними не лише коротко і по-суті, ніби з телефонним автовідповідачем, а

читати