Завантажити

місці” жахливо сердила. Я розповідала сама собі, яка це по-суті дрібничка, адже якщо чогось хочеться, краще це спробувати: сподобається — добре, можна робити ще, доки не набридне; не сподобається — теж чудово, відкидаєш цю дурню і забуваєш її начисто. Залізна логіка. Жодних проблем. Ти — королева власного життя. А воно надто коротке; молодість — єдина пора, коли ти щось можеш змінювати в ньому, тож треба чітко знати, що ти хочеш, а що ні. А як дізнатися, не спробувавши? Насолода — єдиний правдивий критерій оцінки. А Епікур, загалом, не був дурнем.

— Давай поборемось на руках. — Я підійшла до Андрія, який саме перекладав якійсь учнівський непотріб зі столу в сумку.
— Арм-реслінг?..
— Що?
— Нічого. Ти що, не знаєш цього слова?
— І знати не хочу. Ну що, спробуємо?
— Я з дівчатами не змагаюся.
— А я сильна дівчина, майже як хлопець. Давай. Чи ти боїшся?..
— Для чого цей цирк?
— Яка різниця — побалуємося...
— Ну, давай...
Він був зосереджений і незадоволений. Жодної приємності від того, що його рука — в моїй. Ми трималися приблизно на рівних. Руки стояли на місці. “Ну, дави, — казав він, — щось я нічого не відчуваю”. Проте, я знала, що по-дурному витрачати сили не варто. Це був улюблений прийом мого батька — він чекав, доки противник втомиться від наскоків, а потім несподіваним маневром, а інколи і повільно «клав» його руку. Я сама від цього неодноразово страждала. Врешті, я перемогла, злякавшись в останню хвилину того, що наробила і виразу обличчя свого партнера. “Нічого, потренуєшся” — заспокійливо сказала я, що, звісно, прозвучало як знущання.
Наступного дня Андрій приніс шашки. “Ти казала, що класно граєш?” — “Я колись виграла першість у літньому таборі!” — “Ну, то давай “пограємося.” — “Та ти що, знаєш, скільки я не грала!?” — “Боїшся?” — “Ще чого, я просто кажу, що не впевнена...” — “Ну, то я розставляю”.
Я відмовилася грати, коли через кідлька ходів він дбайливо “прибрав” одним чітким рухом три шашки і став “у дамках”. Ніхто й ніколи так мене не принижував (ще й прилюдно!), бо, звичайно ж, всі поприходили повитріщатися, тож тепер я намагалася Андрія не помічати.

***********
Ми розійшлися на весняні канікули. Жирна, насичена вологою земля пахла мертвим листям та новим, юним, лоскітливим, веселим, смішним... Чим? Пролісками, які проривають більш ніж тендітними голівками ґрунт, аби явити себе? Зелом? Талою водою? Хотілося тягнутися вгору, до сонця. Все вимагало граційності та пружності — перестрибування через калюжі, пройти хитливим місточком з цеглинок та покладених на них дощок і фанерок; не потрапити під бурульку, яка зривається з краплинками і розбивається чистими скалочками прямо під ногами… Золотиста прозорість і теплота повітря...

... а десь на верхівці —висо/ко —
я вся лепечу листками,
й не вірю, що хліб — то камінь
й не знаю, що око за око...
Я — дерево в сонячнім храмі,
я сонце люблю, мов Бога.

Поступово почали народжуватися вірші. Від радості, від суму, від неможливості вирватися за межі себе, від неоформлюваних у своїй максимальності мрій. Я починала любити себе. Потай знала, що я гарна, гнучка; закопувала руки у волосся і ще не знала для кого, і ще не уявляла, чий доторк міг би бути бажаним. Біла прозорість плеча, видовженість шиї, прохолодна постіль, на якій не спиться... Я хапалася за домашню роботу, аби не відчувати гарячкового бажання робити щось ненормальне, за що буде страшно, невідь що.
Було неспокійно, збудливо, тужливо, тож кінець канікул зустріла на диво радісно — щоденна каламуть уроків та домашніх завдань, друзі-приятелі — все це має допомагати від несподіваних “заскоків”, які просто не давали дихнути останнім часом.

У ці теплі весняні дні хотілося спілкуватися з хлопцями. З сусідом по парті ми інколи “валяли дурня” під час нецікавих лекцій. Навчання не лізло у голову. Як на гріх, Андрій саме захопився комп’ютерами й програмуванням, зачитуючись на перервах спеціалізованими книжками, які йому давав учитель. Андрій запрошував і мене приєднатися до цієї мертвої культури, записавшися у гурток: “Ти може і не любиш точні науки, але це тому, що ти “не розпробувала”, не відчула смаку в цьому. Розуму, щоб збагнути, у тебе вистачить.” — “Дуже вдячна... але якось не хочеться — відповідала награно-байдуже.
Я балувалася, морально пручалася, сповідуючи принцип: цікаво щось про мене, питай прямо, я достатньо смілива, аби розказати тобі багато чого (про дії, але не про думки). Саме їх я ховала за сміх і підкреслену тілесність, дратувала, а він нічого не робив, аби хоча б спробувати “схопити” те, що начебто пропонувалося. Дивний хлопець. Раз кинувши погляд на спідничку, яка випадково підбилася вгору, але цілком свідомо не була поправлена, він більше туди не дивився. Підкреслено. (Тактовно чи сором’язливо?) Йому це

читати