Завантажити

Отож, скоро я забула про його існування. Цього ніяк не могло трапитись, отже цього не було. Помилка, самонавіювання, неуважність...
Чи він відчув хоча б щось?
Дурість. Абсолютна маячня і пробудження юнацької сексуальності.

*******
У вікно б’ються холодні осінні дощі. Абрикоси біля школи пожовкли. Вітер вириває з рук парасольку, дощ січе ноги у відкритих, вже холоднуватих ботиночках. Надя прибігає у школу з мокрою головою. Від цього її чорне волосся видається жирним, доки не висохне, зате щоки покриваються рум’янцем, який проступає крізь ледь смагляву шкіру, і якого вона так соромиться. На уроках я малюю красунь, коней, екзотичні квіти. Сусідка по парті просить їй показати і підбадьорливо злегка киває: “Нічо, непогано”.
Ольга Степанівна робить повтор історії України. Ми повинні проговорити, що було у період Київської Русі, який закінчився ігом, а потім відомості існують лише про гетьманів, особливо про Богдана Хмельницького, який єдиний розумів визначну місію і споконвічне бажання українського народу. У мене виникає питання — чому Русь була колискою трьох братніх народів з центром у Києві, а старшим народом вважається російський, той, що потім жив значно північніше — що, була якась велика міграція староруського населення з Києва на Схід? Я підіймаю руку. Клас попльовує, вчителька сердиться. Я відчуваю незручність: мабуть, зовсім дурними питаннями відволікаю хід уроку. Історія — штука складна і часто алогічна. Намагаюся пояснити вчительці, що спробую сама почитати, на що вона (ото, дивно) ображається ще більше і питає хто то в нас у сім’ї говорить на подібні теми. Ніхто. Здається ніхто. Якби говорили, я би не питала. Ось так я вічно буваю не в ладах з учителями через свою дурну поведінку — то запитую щось зайве, то навпаки буваю неуважною.
Вирішую відключитися і спостерігати за гілкою акації, яка заглядає у вікно другого поверху. Через вологу погоду вона видається майже чорною, а влітку, коли відкривають вікно, манить своєю близькістю, так, що здається — можна вистрибнути з вікна і ухопитися на льоту за неї…
Виявляється, моє прізвище вже кілька разів називали, дивлячись на задумливий профіль. То я вже не так прискіпливо слідкую за розповіддю вчителя? Може, мені взагалі на уроки не треба ходити, я і так усе знаю? Клас веселиться. Усі прокидаються. Зрозуміло, я не можу нічого нормально пояснити. Сумно бачу, що п’ятірка за чверть тут мені “не світить”. Треба менше “висовуватись”. Надя підбадьорливо мені посміхається. Сусідка по парті кривить губи: “Фу, як ти з нею можеш дружити?” Я опускаю голову, ручка сама малює опущений тонкий дівочий профіль, по якому стікає м’яке волосся. Раптом помічаю, що підборіддя сумної красуні надто міцне, так, наче вона зціпила зуби. Крізь видиму покору проглядає якийсь затятий дух; навіть напівопущені вії виглядають досить багатозначно. Мене це чомусь радує, настрій покращується.

***********
Стосунки Наді з класом я спочатку намагалася не помічати. Якщо так є, то так має бути. Я прекрасно розуміла нашу першу вчительку, яка більш люб’язно розмовляла з тими, хто підходив після уроків до її столу, поспішав витерти дошку, особливо тоді, коли вчителька розпікала когось іншого. Черговий стояв, за словами Інни Сергіївни, як дубина, а гарна дівчинка з великими бантиками, отримувала ласкавий погляд та право на трохи більше поблажливості під час читання. Принаймні не буде паралізуючого холодного голосу: “Як? Це що за слово? А букви ти знаєш?”.
Я була переконана, що вчителька все розуміє, але їй просто незручно не відповісти на загравання деяких. Не може ж вона не бачити, що та сама дівчинка за її спиною показує язика Івану з третьої парти, а потім говорить, трохи розтягуючи слова: “А чого він?..” Невже вчителька не знає, що зацікавленість уроком у відмінниць найчастіше напускна, і що саме вони називають її “училка”? Невже вона не бачить, як всі з радістю зверхньо поглядають на Надю, якій вчора при всіх було сухо сказано: “Фу, як можна так розпускати соплі? В тебе що, хусточки немає? Іди висякайся під краном!”.
Що я теж не зовсім нормальна, стало зрозуміло після того, як я, глибоко задумавшись про щось своє, впівголоса наспівувала щось посеред мертвої тиші уроку, а потім захопилася і вже почала пристукувати ногою в такт. Після такої жахливої витівки треба було або посміхнутися і тисячу разів попросити пробачення, або в крайньому разі розплакатися. Мені не давалося ні те, ні інше, тож я спробувала зробити вигляд, що усього цього не було. Це — як страшний сон, коли сниться, що ти пішов у школу в нічній сорочці, і вже коли доходиш до великого рожевого будинку, розумієш, що ти не в формі й без портфеля, і що зараз всі будуть сміятися з тебе.
Я навчилася ніколи нічого не просити — ні добавки в їдальні, ні допомогти вирішити приклад, ні захистити від сніжок, ні посварити, ані похвалити. Краще, коли тебе взагалі не помічають. Дуже довго я залишалася “темною конячкою”, тому ставлення до мене

читати