Завантажити

розумні в таких речах. Я йому подобаюсь... як друг! Господи, ну і дурень! То він казав, що Надя, тепер — я. Та для нього це слово взагалі позбавлене якогось особливого значення!
Під дверима класу довелося постояти, аби трохи вщухло калатання. Я не могла надто довго затримуватися, тож глибоко вдихнувши, зайшла у клас — надіюся, вже не червона. Тепер треба було заспокоїти і свого тимчасового сусіда по парті, аби нічого не подумав...
— Плачу/ відвертістю за відвертість — шепнула я, сідаючи на своє місце — ти мені теж подобаєшся… навіть більше ніж Віталій. — (Подобатися чи не подобатися у його розумінні це — приємно спілкуватися...)
— Як друг?
— Ну звичайно.
— А як Надя?
— Щось я не зрозуміла про що ти.
— Ну, якщо порівняти твоє ставлення до мене і до неї...
(Ні, він взагалі! Як йому пояснити, що це — зовсім інше. Ми з Надею як сестри, розуміємо одна одну майже з півслова, їй я можу практично про все розказати, на відміну, до речі, від нього...)
— Ну… Як тобі сказати... Це — зовсім різні речі...
— Знаєш, — він якось дивно подивився на мене, — мені дуже сподобалася твоя відповідь...
Через півгодини я била себе по лобі, охоплена невимовним жахом, нарешті здогадавшись, як Він потрактував мою останню фразу.

*********
Мій дід, знімаючи черевики, на які поналипало по півпуду грязюки, посміхався своїм ротом, з якого стирчали пеньки кількох зубів. Я пам’ятала, що один зуб йому вибив міцний м’ясистий родич, коли дід сказав, що Україна — це колонія Росії. Дід співав: “Нам Сталін дал щастя і волю, нам випав пріказ боєвой. Ми вироєм нємцам могілу в суровой землє под Москвой…” — і стільки дивної іронії було в його інтонаціях, що я намагалася чистити картоплю якомога швидше, аби йому менше дісталося. Руки діда були старі, з грубими пучками й нігтями.
Я завжди пам’ятала його прості слова: “Моя мама померла від голоду”, сказані без трагізму, а з якимось глибоким здивуванням. “Вони з батьком продали платок — великий і теплий, і купили матері дерун — такий невеличкий, з долоню, зроблений з лушпайок. А один біжить і вирвав, голодний був, очі дикі. Він біжить і заштовхує дерун пальцями в рот — ось так, — дід з незрозумілим смішком показував це так гротескно, що я намагалася не дивитися, — він біжить, а його всі б’ють — по голові, по всьому, шматки випадають, а він пальцями запихає це до рота, жує. Того вечора мама лягли і вже не вставали…”.
Я дивувалася, навіщо це було потрібно, вважала це помилкою, хоча й фатальною, трагічною, а дід підсміювався. Він знав, що все було зроблено навмисно. Він вважав, що це через ненависть. Він казав це слово з наголосом на другому складі. Це було дивне і особливе слово. Нена/висть. Дід був веселим. Він завжди підсміювався і казав, що ми ще побачимо, як може бути, що краще не буде.
Дід був старим і нічого не розумів. Як може бути щось погано, якщо стоїш на порозі найцікавішого віку. Все, що було, принаймні, вже відбулося, а що буде — то ми ще побачимо. Я просила: “Краще розкажи, як ви познайомилися з бабусею. Дід же казав, наче це могло щось пояснити: “Вона була сирота”.
На свято дід приносив недопиту пляшку горілки, і вони з батьком “пили чарку”. Чарка без співу діда не влаштовувала. Він тягнув до столу маму і вони вдвох заводили “Їхав, їхав козак містом” або “Ой гарна я гарна”… співи їхні я любила, але соромилася, що почують сусіди.

Великою домашньою проблемою був молодший брат. Йому вічно хотілося того, що не хотілося мені. Коли було жарко, він закривав кватирку, коли ж холодно — відкривав. Коли у мене був “ліричний настрій”, він чіплявся з дурними питаннями і, як здавалося, отримував безліч насолод, коли йому вдавалося мене розсердити. Найгірше було те, що жили ми з ним в одній кімнаті, тож рятуватися доводилося лише читанням.

Через те, що я “ковтала” книжки одну за одною, у мене було те, що називається «вродженою грамотністю». Олімпіади з української мови були “моїми”, тобто від школи найчастіше ходила я. Андрія у свою чергу “посилали” стежкою математики.
І все ж я здивувалася, коли вчителька з російської мови запропонувала мені піти на міську олімпіаду з російської мови. Спробувала слабо заперечити, нагадати, що ми російську вже кілька років як не вчимо, але вчителька була певна, що якщо я, не пам'ятаючи правил, і зроблю кілька помилок, то “виїду” на творі, які в мене писалися легко і цікаво … ОК. Що ж робити. Я вже і так одного разу підвела цю вчительку, коли кілька років тому під час чергової перевірки школи на показовому виступі наївно прочитала красивий, як мені здалося, вірш — “Заметался пожар голубой...” Єсєніна (“...был я весь, как запущенный сад, был на женщин и зелие падкий...”). Перевіряючі були в ауті.

Серед пісних лиць відмінників, які запекло працювали над олімпіадними завданнями, я побачила мою давню знайому, колишню подругу по “художці” Люду. Ми не могли

читати