Завантажити

Напис “Три Місяці” проступав крізь сторінки контрольної роботи, віддзеркалювався у вітринах магазинів, мимо яких ми гуляли після уроків з дівчатами, проїздив мимо на довгому катафалку, затемнював, наче сонцезахисні окуляри, яскравий, майже літній день, іронічно покивував головою і обіцяв “довгий і приємний відпочинок”.
Предмет же моїх переживань, здавалося, був повністю заглиблений у навчання і не бачив перед собою іншої мети, ніж скінчити чверть більше “на п’ятірки”, ніж на “четвірки”, не використовуючи при цьому сльозливого тону, м’яких натяків і допомоги батьків. Тобто чесно.
В один із останніх днів останнього іспиту, коли в мене в “арсеналі” вже лежала купа віршів про “тяжку розлуку”, Андрій підійшов до мене:
— Йде літо… ми довго не будемо бачитись...
— Так, але що ж поробиш? — зітхнула я .
— А, може… ми якось побачимося?
— Може, — зраділа я такому оптимістичному припущенню і тому, що його це теж турбує, — було б добре, якби так колись трапилося.
— Ну так коли? Коли ми побачимося? — Я злякалася. Що це за спроби мене примусити щось робити? Це що, ідіотське побачення має бути? І я вже не зможу бути сама собою? Зрештою, чом би й ні, варто ж колись починати... Проте, із ним чомусь не хотілося. Гратися з ним... Втратити друга...
— А чого така конкретність?
— О, вибач, я більше про це ні слова...
— Але ж це не...
— Що?
— Як друзі?
— Звичайно. А як же іще?
(Ото дура! У тебе, моя люба, якась манія — параноя плюс величі)
— … мені було би дуже приємно інколи бачитися і з тобою... Нам же цікаво разом?
— Отже... треба вирішити про... день і час?
— Звичайно... якщо ти не проти цього... Ми ж інакше взагалі не бачитимемося ціле літо.

Це було достатньо переконливим аргументом.
Ліліпути не позбавилися від економічно невигідної “людини-гори”, бо поховати такий величезний труп були неспроможні; вони не хотіли отруювати власну територію — це загрожувало хворобами та епідеміями. Вбите літо мене не приваблювало.
Коли ж домовитися? На цьому тижні? Така поспішність здавалася абсолютно непристойною.
Скільки ж я реально зможу витримати?
Аня, що за ідіотська побудова питання?
Побудова як побудова; хто будує, таке і виходить...
— Може… через тиждень?
— А чого так довго?
— Ну, купа справ...
— Добре, а де ми побачимося?
— Боже, ти можеш тихіше?! Ти уявляєш, що станеться з “нашими”, якщо вони почують?
— А що нам до них і їм до нас?
— Та ти що, вони ж помруть! Будемо вирішувати це у формі задачі. ОК? Отже, два пішоходи, вийшовши з пунктів “А” і “Бе” мусили зустрітися через... три години. Нормально чи рано?
— Що, три години? Годиться.
— Ні, ви тільки подивіться, ці маніяки навіть після іспитів займаються математикою!
— А що, ти раніше не помічав, що вони з “привітом”?
— Хлопці, про інше треба думати у такий день! — Це мимо проходили “наші”.
— Ви так думаєте? — Ми з щирим жалем подивилися на однокласників. В очах стрибали майже неприховані бісики.
— Буває, що математика є більш ніж цікавою, — філософськи додав Андрій.
Звичайно, всі покрутили пальцями біля лоба.

Маленький фарс підняв нам настрій. У нас була своя таємниця. Ми — наче розвідники, що під носом у ворога закладають вибухівку. Ми ідеально витримуємо комедію. Це — гра. Зрештою, не позбавлена навіть певного еротизму.
— Отже, де ж мали зустрітися ці перехожі?.. — роздумувала я.
— Може, десь недалеко від школи?
— Цієї?
— А де ж тоді?
— Добре, хай буде.
— На зупинці, щоб це не викликало ні в кого підозри.
— Отже, п’ятниця, третя, біля школи, на зупинці.

Узагалі, тиждень — це надто довго. Ми дійсно звикли бачитися частіше. Звикли один до одного. Чи маєте ви шкідливі звички? Цікаво, а ломка наркомана також є більше звичкою душі, ніж залежністю тіла?
Ще шість. П’ять. Чотири... дні. То що, іти?
Які ж то можуть бути сумніви? Ви ж домовлялися. Як друзі.
Та які в біса друзі! Ти ж чудово розумієш, що ні.
Ну і хай.
ЩО?! Може ти ще скажеш, що спізнала “вічного почуття”?
О, Боже, ну звичайно ні. При чому тут це?
То що ж у такому разі?
Я мовчала. Просто не знала. Не розбиралася. Була розгублена.

У ту чортову п’ятницю все валилося із рук. Мама не могла догукатися своєї задумливої дочки. Остання ж стояла посеред кухні, втупивши погляд на рушник, яким мала витирати миску.
— Що з тобою сьогодні таке?
— Все добре. Я просто...
— В тебе щось не так?
— Я не знаю, що робити... Ми домовилися... з Андрієм — ледь видавила із себе його ім’я, — піти.. якось так собі… прогулятися…
— Так ти переживаєш, що я не пущу? Якщо ти так хочеш…
— Мамочко, я не хочу іти!
— Ото

читати