Завантажити

“Ах, мені так холодно, чи не змогли би ви прикрити мене від цього вітру? Боже, який страшний собака!” Від цього чудовиська можна сховатися, лише злякано кинувшися в обійми вірному лицарю. “Рятуйте мене і захищайте!” Але ж я — кричуще, болісно — НЕ ТВОЯ!

************
Він не прийшов ні вчора, ані позавчора. Ми не бачилися вже більше, ніж нам диктували наші штучні обмеження. Вже тиждень, як я його чекаю. Нерви все несподіваніше реагують на гавкіт нашого собаки. Не хоче — не треба. Я і так не надто переймаюся відсутністю його товариства. На дискотеку можу приходити навіть без грошей — завжди знаходиться хтось, хто пропонує заплатити, пригостити (без зайвої скромності можна додати, що я поки що не погоджуюся, проте, мати таку можливість завжди приємно), а від бажаючих провести додому просто немає відбою. Так що найчастіше доводиться просто тихенько “звалювати” і повертатися із подругою, або розповідати про страшно ревнивого хлопця, який обов’язково вийде зустрічати і від якого усім добряче перепаде, якщо хтось буде маячити поруч. Подібна історія спрацьовує “залізно” — провожатий зникає, а ми півдороги регочемо. Хоча в чомусь я відчуваю гіркувату тугу за такою можливістю. Андрій не такий. А мені так би хотілося, аби мене відпускали, але й хвилювалися, ревнували, але й довіряли.

Якось по дорозі з ліцею я зустріла Оксану, колишню однокласницю (рум’янець, темні коси і коров’ячі вії).
— Привіт, як там “наші”?
— Нормально. Обидва класи звели разом, вчителі не надто чіпляються. Кілька людей ідуть на золоті медалі... Уявляєш, наша колишня відмінниця зустрічається з новеньким. Він такий хуліган, травку курить. Хто б тільки подумав!
— Ого, а як там Макс, Віталій?
— Нормально. Саша здав на права, Віталик зустрічається з якоюсь дівчинкою, молодшою за нас. Вона не з нашої школи, але ми її якось бачили...
— А... Андрій як?
— Ви ж хіба не бачитесь?
— Ну, зрідка, якщо десь перетнемося. Правда, я вже давно його не бачила останнім часом.
— Правда? То вони з батьками до бабусі їздили, але вже давно повернулися... Я коли останній раз заходила, то його мама про тебе питала, що там у вас таке...
— У нас? Дивна постановка питання.
— Ну, може помилилася, з ким не буває…
— Я, звичайно, не відмовилася б від зайвого «поклонника», але не знаю, чи схотіла б такого, як він.
— А що з ним не так?
— Та з ним же лише про формули можна говорити. Хлопець повинен хоча б трохи розважати дівчину, як мені здається, повести її кудись… Хоча я звичайно, не знаю, може він саме такий. А ти як думаєш?
Дівчина видавалася трохи збитою з пантелику.
— Та, може…
— Дуже приємно було поспілкуватися. Коли наступного разу заходитимеш, передавай від мене привіт.
Ми поцілували одна одну у щічку й розійшлися. Оксанка живе від нього неподалік, і, звісно, як воно буває між однокласниками — пройтися разом зі школи, попросити щось списати, забігти запитати завдання...

Невелика апатія грозилася розростися до міні-депресії. Домашнє яблучне вино трохи перекисло, але пів чашки я випила із несподіваним задоволенням. Під занадто голосно включене радіо, твердо вирішила остаточно позбутися цієї “хвороби душі”. Прикол, схоже, затягнувся. Кожен має те, на що заслуговує. Я не хочу помирати від чекання, втоми, невизначеності. Не подобається таке життя — змінюй і не жалій. Я надто змучилась, тож хай це все іде к бісу!

Наступного дня Оля здивувалася моєму небезвично-вибуховому настрою. Дорогою зі школи ми поспівали веселих англомовних пісеньок, поговорили про навчання і КВК, що наближався...
— Ну, і що трапилося?
— Нічого.
— Викладай. Чогось ти наче знервована.
— Все добре.
— А як же. Звичайно.
— Тобі буде нецікаво.
— Розказуй.
— Та нічого особливого не відбулося... Мені просто все стало ясно... По-суті цього і треба було чекати... Я ж останнім часом була надто люб’язна із ним! Зрозуміло, це набридає. Він, мабуть, вважає мене вже здобутим трофеєм, який можна повісити покриватися пилом на стіночку над ліжком, що так необережно залишає мене без догляду! То він переконаний, що я його буду чекати? Ти б чекала стільки? — Ми трохи пройшлися у повному мовчанні. Вона би чекала… вона і досі чекає. — А взагалі то, я надто переймаюся, немає причини. Не звертай уваги, і взагалі, здається, на ці теми не варто розмовляти… Він же мені ніколи не казав, що я для нього маю якесь особливе значення! Я дійсно не єдина і не найкраща. Ми молоді і нічого не обіцяли одне одному. Не можна ж замикати свій досвід лише на одній. Це просто смішно! — Я обернулася і не повірила власним очам — Оля посміхалася! — О, вибач, я припиняю це безглузде базікання. Тобі, мабуть, це абсолютно нецікаво.
Оля вже сміялася від душі:
— Мила моя, це ж нормально.
— ЩО?!
— Ні, не те, що він не приходить, може в нього дійсно якісь

читати