Завантажити

Привіт. Пішли?
— Куди?
— Просто...
— У мене зараз починаються уроки.
— У мене теж.

Ми тихо прогулювалися запущеним парком. Вдень тут практично нікого не буває. Ввечері пацани розпивають біля старовинної могили горілку: дві пляшки на п‘ятьох, один пластиковий стаканчик, в порожню колбу набирається вода з найближчої колонки. У кущах здичавілого бузку влітку сплять бомжі, а на самому краєчку, біля приватних будиночків, припинають козу, і стара бабуся, слідкуючи за нею, гріється на сонечку.
Мені давно не було так спокійно. Так нереально спокійно. Ми йшли мовчки.
Я посміхнулась:
— Андрій, знаєш, я найбільше згадувала… той ідіотський закопчений паровоз...
Він уважно подивився на мене, розвернувся й пішов геть. Щось не так?
Через кілька кроків зупинився, але так і не обернувся до мене:
— Це неправда…
— Чому?
— Ти це кажеш так, ніби... ніби ти перед цим проговорювала це біля дзеркала...
Мене опік ляпасом його здогад. Це ж правда. Скільки разів я уявляла, як прийду до нього... Скільки разів казала йому такі речі, які ніколи, навіть під страхом смерті, не могла би видушити із себе при ньому… Білі руки... Зціплені зуби... Я торкаюся його плечей — тонко і недовірливо... Найдорожча іграшка, ламка коштовність...
Я розвернула його до себе: “Я. Ніколи. Не граю... перед тобою...”.

Осінь. Зима. Дні йдуть, і я їх не рахую, я не питаю себе навіщо, я не вірю, що щось може бути більше, ніж зустрітися з тобою після школи і бродити містом доти, доки всі часові межі будуть вичерпані, доки я прийду додому з болем у ногах і відсутнім поглядом. Я не знаю, що це і для чого. Знати все, в принципі, не так вже й важливо... При зустрічі ми вітаємося дружнім потиском, пальці несвідомо затримуються довше... Коли ми гуляли під дощем, я взяла тебе під руку, аби нормально розміститися під парасолькою. Притиснулась до тебе, ховаючись від всепроникних крапель. Ми не говорили. Ми просто йшли.
Хто ми — друзі, закохані, злочинці? Ми цідимо наші зустрічі, наче Гобсек золотий пісок крізь пальці. Ми звикли бачитися раз на два тижні, не частіше. Отримую мазохістичне задоволення від того, що кожне побачення можна переживати подумки не раз, не два, а як безкінечну варіативність незначних подій. Підійняти квітку. Лягти на молоду прохолодну траву, коли він сидить поряд; від яскравої плями небес закрутиться голова. Він подасть тобі руку, щоб встати...
Те, що ЦЕ колись має закінчитися, не підлягає сумнівам. Це знання є гіркою приправою, яка дозволяє гостро, кожною клітиночкою шкіри відчувати максимум. Натягнутість струни. Біле простирадло, яке пружно б’ється під нападами вітру. Ми ніколи не будемо просто разом. Хіба що подумки. Нереальна країна відсутності павучого плетива взаємозв’язків, суспільних зобов’язань, культурних обмежень... Чи мали би ми таку насолоду від спілкування, аби ВСЕ було дозволено? Це, принаймні, позбавило б нас гострого, збоченого, деформованого у своїй сутності розуміння половинчатості відчуттів (за кожною незначною радістю тінню простирається баговиння відплати). Зробити все простішим означало повернути життя у пере тягнуті джгутом посинілі вени. Ну подумаєш, поцілуватися? Ну не він, так інший. Нащо створювати таємничо-незнаний магнетизм недозволеного? Я розламувала цноту, наче перестиглу диню, і вона у цій брутальній відкритості пахла дурманливо і дратівливо.
Між нами — купа незначних, але фатальних перешкод. Мої батьки бояться впливу Андрія на мене. Не бачачи в ньому легкості і юнацької байдужо-егоїстичної щирості, вони лякаються його темних глибин, які невідомо куди можуть нас завести... Його батьки не сприймають моєї “сучасності”: легкий макіяж, короткі спідниці, любов до дискотек і, головне, дух авантюрництва, який пройде тотальним хаосом по душі надто хлопчика, але вже і мужчини, який поруйнує до глибин єство того, хто нізащо не признається, але буде носити і колихати в собі уламки рожевого палацу, що будувався “по-приколу”.
Ми називали ЦЕ “те, що має цікаво закінчитися”. Нам було важко разом — це вимагало постійного напруження і контролю за собою. Нам було неможливо окремо.

Знову цвітуть сади. Рік тому все було просто — я гралася, закохувала у себе, сміялася. Намагаюся бути такою ж як і рік тому, але... У тих самих слів, поглядів, жестів з’явилися нові, несподівані значення. Як і рік тому, просто потискаю його руку, але як би я хотіла ткнутися головою у юнацьке ще худеньке плече і залишатися так довго без жодного руху; вдихати його в себе, відчути себе маленькою, прозоро-ламкою... Як би я хотіла... Але показати це все йому?! Ні, у мене не вистачить ні сміливості, ані... правдивості. У мене є добре відпрацьована маска. А раптом він не так зрозуміє? Тоді все дуже просто — відсуваєшся від нього, дивишся йому просто в очі й зі сміхом питаєш: “Ти що, ДІЙСНО повірив?”.
Я знаю, якою ти хотів би мене бачити — ламлива кокетуюча жіночність:

читати