Завантажити

заходила?
Я не знайшла, що відповісти... Невже він дійсно... Чи, може, знущається?
— Тобі важко відповісти на це запитання? Можеш пару днів подумати... — говорив він знущально, навіть зневажливо. (Боже мій, що за тон! Чи ти не знаєш, як я відреагую?).
— Мені? Це ти про що?
— Ну як же, я про те, що ти так і не зайшла, як ми домовлялися. В тебе, мабуть, зовсім не було часу? — Закінчив він більш ніж іронічно — в’їдливо, саркастично-нахабно, збергіаючи кам’яний спокій і навіть привітність обличчя. Ще більш нахабно через те, що саме ця відповідь у мене автоматично з’явилася.
— Абсолютно не важко. — Мене “понесло”. Подивилася йому прямо в лице світлими від люті очима: — Мені просто не хотілося.
На коротку секунду здалося, що щось в ньому підломилося, але вже у наступний момент Андрій розвів руками:
— Тоді щасливого навчання.
— Тобі того ж.
Ми посміхнулися один одному. Кожна посмішка світилася чіткою фразою: “А не пішла б ти...” — “Fuck you up...”. Люта я йшла додому. Це ще не все. Твій виклик прийнято... любий!

***********
Запарки, тяжка робота, книжки, конспекти і книжки до посиніння. Я була змушена віддавати всі сили навчанню. На музику і малювання майже не залишалося часу. З такою слабкою підготовкою, яку давала моя попередня неспеціалізована школа, спочатку йшла на стабільні “трояки”, тож мусила не лише вивчати новий матеріал, але і заповнювати “пробоїни” у старих знаннях. Червоніти при відповіді не хотілося, отож доводилося “гризти граніт науки” усіма зубами.

Мою увагу привернула однокласниця, яка, незважаючи на «теплий клімат», що панував у колективі, трималася чи то насторожено, чи то з викликом. Її правдивість і точність оцінок шокували. Здавалося, вона настільки сильна особистість, що думка оточуючих її не надто турбує. Цікаво було би дізнатись, що вона за одна, хоч якось дружньо поговорити. Проте, здається, я її дратувала.
Несподівано ми зійшлися на ґрунті філософування. А простіше сказати, я її «дістала» своїми питаннями. Вона почала говорити, і з того часу ми зрозуміли, наскільки нам цікаво разом. Мене турбувала проблема перетікання форм, просякання емоціями як досвідом, шлях до мудрості як до багатоликості, Олю ж цікавив взаємозв’язок дій та наслідків, проблема карми та відплати, логіка світобудови, відображена Сходом, Платоном, Ведами, раннім християнством.
Оля не терпіла подачок, які принижують як тебе, так і того, кому ти намагаєшся “всунути” цукрову посмішку без щирості. Карнегі вона відверто зневажала. А я була переконана, що правд існує стільки, скільки й особистостей, тож єдиним шляхом до порозуміння були і залишаються чисто зовнішні форми ввічливості — посмішка, “ринкові відносини” взаємодопомоги (зроби іншим добре, аби потім вони були зобов’язані зробити щось для тебе). Показувати своє нутро усім неможливо і непотрібно — тебе не зрозуміють, не приймуть, ти автоматично станеш небезпечним і будеш викинутий із суспільного організму (“...faces look ugly when you’re alone...”).
Ми розмовляли, сварилися і, не в змозі зрозуміти один одного, знову сходилися. Поступово неприйняття змінювалося захопленням, навіть закоханістю. Треба було зрозуміти цю протилежну логіку. Ми розповідали про себе, проводили разом всі перерви, а потім і час після школи. Ми обидві любили малювати, були “поведені” на літературі, обговорювали фільми, мінялися книжками, балувалися на нецікавих уроках, розмовляли про хлопців. Оля в цьому плані була така ж ненормальна, як і я — перше кохання без жодних зобов’язань і радісних надій, які ми, проте, мали. Все здавалося дуже простим на прикладі іншого — підійти, поговорити. Хоча б заради хвилинного задоволення від того, що він — поруч.

Моя колишня сумна школа… Навіть якщо я туди і заходила, то не бачила його, а якщо і бачила, то не говорила з ним. А якщо зрідка переборювала себе і підходила поспілкуватися, то не могла придумати кращої теми, ніж навчання та плітки про моїх — уже колишніх — однокласників.
Середина осені.
Ще тримається золотистість листя. Повітря тужно бринить голосом перелітних птахів.
…між ребрами сидить “маленьке Хо”. Воно присмоктується, чіпляється кігтиками, і ти носиш його в собі, наче гирьку…
...Останні поцілунки Сонця, які золотять волосся, вібрують у грудях... Весна зриває мене зсередини, літо — випалює і мучить, а осінь тихо обіймає відчуттям невинності, непричетності, глибинності метаморфоз. Осінь має вмерти, але це менш за все її цікавить. Доки вона ще існує, вона роздає себе — розсипає гірляндами горобини, стеле під ноги шепіт, окурює гілки димом жертовних багать... Коханці мають любити золотавий килим листя, холоднуваті м’ячики каштанів, рельєфну мокроту чорних шершавих стовбурів...

Раптом я зрозуміла — так на диво просто — що більше не можу. Я прийшла до нього. Я шукала його поглядом серед натовпу тих, хто поспішав на заняття.
—

читати