Завантажити

кілька тижнів до себе на Донбас — відпочити й підгодувати свою “худеньку дівчинку”.
Зранку ми купалися на шахтарському відстойнику, вдень — спали. Ввечері я читала, або виходила погуляти у двір із Жанною — дівчиною із квартири навпроти, старшою від мене на рік. Вона “вбивала зі мною час” приблизно до дев’ятої. Коли ж починала збиратися “нормальна” компанія, я йшла додому, бо бабуся хвилювалася за мене і навіть не допускала думки, що я можу гуляти десь по темряві. Дома ми дивилися вечірній звіт новин, я читала все, що підходило під визначення "художня література" в бабусиній бібліотеці й лягала спати.
Єдиним доступним повновартісним щастям було плавати у воді до посиніння, відігріватися на сонці й знову перепливати відстойник вздовж і впоперек, пірнати до слизьких, покритих зеленавим наростом плит, відчуваючи шкірою контраст не лише між лагідно-підступним сонцем і дурманячою водою, але й між теплими шарами “верхньої води” та бридкою холодністю “нижньої”.

Кілька разів ми ходили з Жанною та її подругою на ставок без старших. Дівчата гортали якийсь зошит, коли я, вимучена півгодинним плаванням, впала на “підстилочку” біля них.
— Що це у вас?
— Та, тобі буде нецікаво. Це щоденник однієї знайомої нашої знайомої.
- Покажіть.
Награно-байдуже дівчата простягли трохи задрипаний зошит з наклейками від джуйок та вирізаними фрагментами листівок. Відкрила на першій-ліпшій сторінці. Старша подруга ліниво курила, а Жанна загоряла, старанно натираючи довгі ноги блискучим кремом. “Інколи я так хочу його, — читала я, — що просто неможливо витримати. Хочеться вити, як кішка у сусідки. Баба її б’є, а мені шкода бідну тваринку, бо і сама б так заспівала. Коли він приходить, ми починаємо прямо в коридорі. Я стрибаю йому на руки і оплітаю його ногами...”. Я гортала далі: “Саша дуже гарненький: різьблений профіль, сильні плечі... На трьох було чотири пляшки… Курити в під’їзді, потім зажовуючи запах молоденткими листочками пірамідальної тополі…”. Дівчата зацікавлено стежили за моїм обличчям. Я не знала, хочу чи не хочу читати це все.
— А у тебе є хтось? — ліниво спитала Жанна, коли я віддала їй зошит.
— Не знаю...
— Як це?
— Ми… саме розійшлися.
— Він старший за тебе?
— На рік.
— Ну, це ще зовсім дитячий вік для хлопців. А любов у вас була?
— А як це?
— Ні, ну як, — дівчата пирснули від несподівано дурного питання, — коли ти любиш його, а він — тебе.
— ...Не знаю, можливо.
Я побігла купатися. Вони думали, що “щоденник” мене обурить, але десь в глибині душі я розуміла дівчину. Це було би добре, аби все було так просто і у мене. Так, як в американських фільмах про підлітків. (Підвези мене на своїй машині. Ти чим займаєшся? Зараз працюю в одній конторі. А ти? Треба трохи підробити, аби не сидіти у «старих» на шиї. Волосся розвіває сухий і гарячий вітер. А ми не могли б повечеряти разом? Ні, сьогодні я зайнята. Подзвони мені. Номер можна записати хімічним олівцем для підмальовування очей…)

У нас все ще буде. Якось несподівано з’явилася така думка.
Вмру з сорому, якщо наважуся з ним заговорити.
Дурниця. Я така погана, що соромитися мені вже навіть якось не годиться. Погана, бо у мене такі думки, бо вчинила, як дура. Чого? Не знаю. Бо погана. А поганим все можна. Я можу йому навіть нічого не пояснювати. І взагалі я вже зовсім доросла. Для себе я це вирішила. Захочу — повернуся і поверну його. А може, він мені і непотрібний. Я просто хочу пошвидше «дорослого життя», а без «свого» хлопця дорослість якась неповноцінна.
Андрій зовсім не той, ну геть не такий, як треба. І що мені тільки в ньому сподобалося?

************
На “Перше Вересня” я, тріумфально-піднесена, зайшла у мою — вже колишню — школу. Прощай все, що мене контролювало, випробовувало, пам’ятало мої промахи і нещасливі дні величезної умоглядної “ж...”! У Наді за літо з’явилася своя компанія. Ми бачилися дуже коротко, але вона обіцяла зайти і розказати, як їздила в село до своєї подруги-сусідки.
Однокласники в білих сорочках і випрасуваних фартушках збиралися на “лінійку”.
Я не могла не зайти. Хоча б щоб попрощатися. Або привітатися.
— Привіт!
— А де це твоя форма?
— А на чорта вона мені потрібна?
— ??
— Можете мене поздоровити. Я вже не з вами. Я перейшла в ліцей!
Трохи збентежено, але все ще не в змозі позбутися радісного збудження, дивилася на Андрія, який підходив до мене. Знову дурнувата посмішка. Дівчино, не будь прискіпливою, може людина хвилюється. Ні, здалося, він абсолютно спокійний:
— Привіт.
— Привіт. Як поживаєш?
— Нормально, а що?
— Нічого. Звичайна форма ввічливості.
— А, зрозуміло. Як провела літо?
— О, дуже добре! Побувала у стількох місцях, стільки нових вражень, знайомств!
— Класно. Я теж досить непогано. А чого ж ти не

читати