Завантажити

— Мої мама і тато любили один одного…
— Ну то й що?
— Як це що?! Добре. Не поспішай. — Нагид знову потер собі лоб. — Вони вирішили одружитися. Після того, як відіграли весілля, чоловік…
Мені не сподобався такий собі небезпечний поворот розмови.
— Добре, не треба. Якщо не хочеш казати, то не будемо про це говорити; може у вас це якась таємниця.
— А у вас що, ні?
— А що тут приховувати: день, місяць, число коли ти народився. Я, наприклад, у жовтні.
— А-а-а… А я пойнял, что…
Тут до мене “дійшло”. Погане знання мови відіграло свою фатальну роль — людина переплутала “коли” та “як”. Супер-спокушування. Наївна біла дівчинка випитує дорослого чоловіка гарячої крові, звідки беруться діти, бо її жорстокі батьки все ще перебувають в стані середньовічного жаху перед непристойністю подібних розмов.
Добре, що настав час розходитися, бо вихованому арабу, мабуть, не сподобався би мій надто веселий стан.

******
Оля любила розпитувати мене про дурниці під час уроків. На серйозні теми ми говорили лише на перервах. Сидячи у зручних кріслах спеціалізованого класу для “англійського інтенсиву”, ми тихенько перемовлялися. Подруга була в захваті від моєї наївності. Їй здавалося, що це такий “хід”, що насправді мені дуже подобається спокушати - причому байдуже, хто це, аби поставити собі ще одну "зарубку" на дереві самовпевненості. Доводити, що ти не верблюд, досить складно, та й не зрозуміло, чи така особливість тебе принижує, чи ні — тож я “відбивалася” не надто активно.
Маленька вчителька англійської мови була строга і вимоглива. Вираз “Shat down!” здавався їй, мабуть, непереконливим. Саме тому вона звернулася до нас із Олею: “Take a cold shower!” Я уявила собі, як ми покірно виходимо, відкручуємо кран на трубі опалення, яку зараз не нагрівали, і прямо в одязі мокнемо деякий час, а потім сумирно повертаємось в клас і сідаємо мокрими попами на розкішні крісла. Сіре від здивування лице вчительки випливло надто рельєфно, тому вибачитися покірним і “слухняним” тоном було дуже важко.

***********
Сусідка, молодша на два роки, дуже захопилася військовим із частини, що знаходилася неподалік. Нарешті мала відбутися зустріч «закоханих», на якій прекрасний військовий буде із своїм другом, якого мені доведеться розважати. Хлопці збиралися повести нас у “прикольне місце”. Доргою я губилася у здогадках, що ж це буде — кіно, кафе, бар? Насправді ж місце було куди екзотичніше — немебльована квартира напівголого грузина, де вже сиділо кілька “бухих” навколо табуретки, що досить невдало зображала обідній стіл. Трилітровий бутель самогону, сковорідка із захололою яєчнею... Подруга зі «своїм» кудись зникли. Я не думала нічого поганого, але «прикольне місце» мені зовсім не подобалося. Я посиділа на засмальцьованому табуреті, пополоскала губи в склянці із чимось гидким…
Вибачте, але я дуже поспішаю. Мене вже давно чекають дома і взагалі...
“Що, не дуже сподобалося?” — мене пішов проводжати “мій” — короткі фрази про те, що я пречудово дійду і сама, його не переконали. “Дійсно, “цікава місцинка!” — “Я так і думав, що тобі не сподобається” — “То і не треба було запрошувати” — “А можна я тебе поцілую?” — “Овва, з якої ж це причини?” — “Бо ти гарна” — “Дуже?” — “Дуже.” — “Не можна”.

Хлопець був досить непоганий — симпатичний і з почуттям гумору. Дорогою він розповідав про жахи проживання разом із собі подібними, про тугу за теплом. Ця невимушена легкість розмови, цей ненав’язливий гумор… Проте, я не хотіла, аби мене бачили з солдатом.
“Далі я вже сама” — “Чого?” — “Щоб пліток не було”. — “То ти вважаєш себе такою холодною і раціональною?” — “А чом би й ні?” — “Подивись на свої губи...” — “А що з ними не так?”. Він спробував обійняти мене, я викрутилась. “Чого ти?” — “Експонати руками не торкати” — “А вустами?”. Хлопець м’яко і солодко торкнувася губами шиї. Щось в глибині підступно занило у відповідь. Злякавшись, різко відсторонилася, намагаючись піти. “Вибач, я більше не буду...” — “Не треба було… Пусти” — “Ще трошечки...”. — Знову вуста, які цього разу шукали мої. Надто пожадливі, переконані у тому, що “фортеці беруть штурмом”. Вони не мали сумнівів щодо того, що вперта “фортеця” мріє бути взятою, більше того, що існує вона саме для втілення цієї кінцевої мети — повної радісної капітуляції. Те, що хоч трошечки подобалося в цій пригоді, безслідно здиміло. Підкреслено збриджено витерла рот.
“Тобі не сподобалося?” — “Ні. Ти не вмієш цього робити” — (Я була свідома комічності подібного ствердження, але я знала, що має бути інакше — поцілунок є не пожиранням, а віддаванням, втіленням власного подиху у покірне ліплення тіла) — “Навчи” — “О, ні, тільки не я. Не йди за мною”. — Надто різко повернулася і пішла додому кусаючи губи. Я не хотіла бути такою колючою, не хотіла образити людину... Тіло дрібно тремтіло. Мене ще ніхто ніколи не цілував...

Нарешті

читати