Завантажити

той це і отримає... Навіть не думала, що він зрозуміє...
“Мені здається, це поцілунок” — якось надто спокійно, але приглушено сказав він. Я не знала, що робити. Автоматично закрила двері (чим відразу привернула увагу брата, що сидів в іншій кімнаті), підійшла... Дивна суміш приреченості рухів та сповільненості відчуттів. Андрій встав — сповільнено-напружений. Здавалося, він зовсім не хоче цього... Здивовані таким поворотом подій, ми дивилися один на одного. Я майже змусила себе покласти долоні на його груди, все ще не вірячи й не знаючи, що буде... Щоб переконатися у реальності того, що відбувається, провела рукою по його щоці, торкнулася волосся... Машинально заправила пасмо за вухо... По його темній постаті із зітханням пройшла болюча хвиля насолоди. Він заплющив очі... Я не могла... Жахливо, панічно боялася і… хотіла. Так давно хотіла.
Здається, так видихають перед стрибком із вишки у воду... У повній темряві потягнулася до нього, несучи відгомін тремтіння на напіврозкритих вустах, і разом із його найтоншим випиванням, найбожевільнішою ласкою, відчула дивну вібруючу радість. — Величезна кришталева стіна, розбита єдиним ударом, опадала вниз, у чорну пусту безвість...

Мріючи продовжити ще хоча б секунду, різко відсторонилася і побігла відкривати двері. Обличчя паленіло, голова крутилася. Ми сіли грати в карти. Очі були опущені, мене безумно тягнуло до нього. Інколи випадково наші руки легко торкалися (хто відкидає відбиті карти, хто перший бере з колоди...). Погляд повільно підіймався — я бачила, як ці доторки уповільнюють його рухи. Брат дивувався, що ми так по-дурному йому програємо.

Я пішла провести Його. Ми не могли ні про що говорити.
— Тобі сподобалося? — Мене обурило подібне питання.
— Не знаю. — Я була готова знову вибухнути, але його очі... Вони тепло і навіть ніжно сміялися:
— То у тебе є шанс перевірити своє ставлення до цього.
Я теж посміхнулася і нарешті дозволила собі хоча б трохи розслабитись. Він стиснув мене в обіймах і, мабуть, внутрішньо потішаючись над тим, що все це відбувається майже посеред вулиці, жартівливо кивнув комусь невидимому: “Здрасьте”. Моментально спробувала вирватися із такого неоднозначного становища, але... він мене не пускав. Врешті, зрозумівши всю безглуздість подібних спроб (той і так вже все зрозумів), злякано ткнулася обличчям в груди “свого хлопця” і тихенько запитала: “Хто там?” Виявилося, що нікого. Я була люта. Але, зрештою, тепер усе вирішувалося просто — він мене всього-навсього знову поцілував — і божевільна круговерть поставила все на свої місця. І що нам було до них, а їм до нас?

**********
Я змусила себе викинути із голови всі побоювання й урочисті роздуми про те, що личить дівчині, а що ні.
При вирішенні життєво важливих питань про те, що він про мене думає, наскільки це серйозно, інтуїція ставала у чітку опозицію із логікою. Одна стверджувала, що його палить зсередини те саме полум’я, що й мене, інша — просила це твердження хоч якось довести. По можливості, переконливо. Я ні в чому не була впевнена...

Ми готувалися до випускних іспитів. Я допомагала Андрію з історією та, частково, з літературою (більшість творів він встигав прочитати сам), а він, наче справжній суворий репетитор, мучив мене графіками функцій, таємничими многочленами, коли одна безглузда формула після купи зусиль, підрахунків і списаного листочка перетворюється на не менш безглузду незрозумілу залежність. Ми сиділи у нього дома, я не могла зконцентруватися, мене тягнуло до справжнього, на волю, до сонця. Андрій сердився і казав, що я просто не хочу це зрозуміти... Ех, плюнути б на все це, скочить в сідло, що пахне потом і теплою шкірою, шию з велюру погладити, і поскакати, де трави на полину настояні...

Туди, де лиш зорі падають,
Де я і Природа — гармонія,
З Чумацького Шляху напитися
Тьохкання солов’їв...
А я тут сиджу над алгеброю,
А я тут вивчаю формули
Така безкінечно закохана
В тишу нічних гаїв.

Зрештою, завдання вирішувалося, і я дивувалася з того, що від цієї безглуздої витрати часу та енергії можна навіть отримувати задоволення.

Приїхала бабуся. Батьки отримали прочуханку за те, що “так багато мені дозволяють”. Що це за стосунки у неї з похмурим непривітним хлопчиком? Нащо він так часто приходить? Чи ти, моя дитино, не приведи Господи, не закохалася? Звичайно, таке питання провокувало єдину можливу відповідь: “Ну що ти, як можна подумати...”. Бабуся вирішила “поставити все на свої місця”. Одного разу вона рішуче підійшла, коли ми з Андрієм розмовляли біля двору і без дурних пом’якшень влаштувала прицільний арт-обстріл “підозрілої ділянки”:
— Чого це ти ходиш до моєї онуки?
— Бабусю...

читати